А втім, справа була не тільки в шахах. Через деякий час після випадку з шахами на різних вулицях сталися схожі на це пограбування. Злодіям-невидимкам вдавалося вночі якимсь таємничим способом відчиняти кватирки, потім вікна і проникати в чужі квартири. Працівники карного розшуку, що вели розслідування цих справ, змушені були, як і капітан Коваль, припиняти кінець кінцем слідство, бо їм не вдавалося натрапити на слід злочинців.
Капітан Коваль вивчав матеріали, подані його колегами. І це допомогло йому. Допомогло принаймні в тому, що, зіставивши кілька фактів, Коваль зробив висновок: злочинці або користуються однаковим способом, або це діє одна зграя. "Почерк" справді був оригінальний. Ніяких пошкоджень, ніякого насильства. І кожного разу грабувалася квартира на другому поверсі. Капітанові довелося побувати на місцях у потерпілих, і він звернув увагу на балкони. Так, пограбовано саме квартири з балконами.
Проте господар однієї з квартир, розмовляючи з капітаном, категорично заперечував можливість проникнення до нього через балкон.
— Самі дивіться. Балкон виходить на центральну вулицю. Тут завжди людно. Вилізти на балкон непоміченим неможливо. Злодій повинен мати драбину і тримати її на виду, аж поки не закінчить "операцію". На такий риск навряд чи хто піде…
Балкони… Мешканці другого, третього і вищих поверхів дбають про двері, які виходять на сходи, про кухонні вікна, розміщені з тильного боку будинку. А балкони з фасаду ніколи не турбують їх. Тут їм ніщо не загрожує. Вулиці освітлені, вдень і вночі повз будинок проходять люди. Ні, звідси ніхто не посягне на їхнє майно.
До деякої міри вони, звичайно, мають рацію. А коли на хвилину уявити собі, що і злодій знає про таке становище? Чи не зможе він використати його у своїх цілях?
Так чи інакше, балкони зацікавили капітана Коваля. Ідучи по місту, він придивлявся до них, пробував опинитися в становищі злодія, якому доводиться "форсувати" балкон. Як він це робить? Може, спеціально зробив легеньку драбинку, таку, як у пожежників?
Щасливий випадок допоміг капітанові. Працівниками відділу по боротьбі з розкрадачами державної власності був затриманий один господарник. Він збував через спекулятивні канали надпланову продукцію свого підприємства. Спійманий на гарячому, злочинець у всьому признався. За рішенням прокурора, було зроблено опис його майна. І тут серед багатьох унікальних речей виявилися шахи з слонової кістки.
Коваль, поінформований товаришами, прибув на місце. Побачивши шахи, він захвилювався. Дуже вони були схожі на ті, про які так докладно розповідав власник украдених. Капітан подзвонив йому на роботу…
— Я завжди до ваших послуг, — відповів той. — Чекайте. Хвилин за двадцять буду.
І він прибув. Капітан зустрів його біля дверей. Провів у кімнату.
— Скажіть, серед цих речей, — показав він на столі різні статуетки, кришталеві вазочки, блюдечка та інші речі, — серед цього добра немає нічого, що вас може зацікавити?
Прибулий підійшов ближче. І раптом, блиснувши скельцями окулярів, кинувся до шахів.
— Вони! Мої шахи. Як це ви знайшли їх?
Вій був дуже розчарований тим, що не має можливості забрати шахи відразу, бо вони — речовий доказ.
А капітан Коваль залишився віч-на-віч з обвинуваченим у розкраданні державного майна. Капітан міліції чомусь зовсім не цікавився його "діяльністю" на посаді керівника підприємства. Капітана цікавило інше. Він розпитував про ті місця, де людям щастить купувати всі ці унікальні художні вироби, яким ціни не складеш.
— Так. Я любив красиві речі. Я відшукував їх всюди, — підтвердив колишній господарник, здивований тим, що з ним розмовляють саме на цю тему. — Дещо купував у магазинах. А найбільше мені додому приносили.
— Особливо мені сподобалася вазочка з малахіту, — захоплено говорив далі капітан Коваль. — Ви не змогли б пригадати, де її придбали?
— А навіщо вам? — здивувався співбесідник. — Може, ви й самі колекціонер?
— До деякої міри…
— О, товаришу капітан, я б ніколи не подумав, — і, перехилившись через стіл до Коваля, він пообіцяв — Якщо моя справа скінчиться добре, малахітова вазочка буде вашою…
До перспективи зробитися хазяїном малахітової вазочки капітан Коваль поставився стримано. Але й не відмовився від неї. І, зберігаючи тон, схожий на інтимний, вів далі:
— Але найцікавіше, що є у вашій колекції, — це шахи. Слово честі, вони, мабуть, потрапили в нашу країну з Індії. Шахи з слонової кістки! І з якою майстерністю виточена кожна фігура! Цікаво, скільки ви заплатили за них?
Колекціонер наморщив чоло.
— Не так і багато. Зовсім небагато. Людина, яка запропонувала мені ці шахи, не знала їм ціни. Я заплатив за них п'ятсот карбованців. І міг там же придбати ще одну рідкісну річ — оригінальну перламутрову раковину з вмонтованим у ній годинником. Та, на жаль, спізнився. Поки я роздумував, купувати чи ні, раковина потрапила в інші руки. Я вже не застав її.
— Ви були на квартирі у власника антикварних речей? Я був би радий, якби ви й мені відкрили… Може, й для мене там дещо знайдеться?
— Будь ласка. У мене є адреса, тільки вона дома. Але я й так добре пригадую той будинок.
* * *
Потрібна квартира знаходилася недалеко від Урядової площі. Коваль прийшов туди із своїм новим знайомим; той порекомендував хазяїнові квартири Коваля як знавця і любителя антикварних речей.
Хазяїн назвався Чуприною. Вибачився, що зараз, на жаль, нічого оригінального запропонувати не може. Показав картини, кілька палехських шкатулок. Коваль поцікавився, де вій працює. Чуприна засміявся.
— Ні, я не мистецтвознавець і не художник. Звичайний сторож. Робота тим вигідна, що вона денна. Відстояв до семи вечора — і додому…
Капітан нашвидку підрахував, скільки може коштувати майно цього "сторожа". Нові меблі, картини, килими, рояль. Навряд, щоб він усе це придбав на зарплату. Під кінець заговорили про шахи.
— Пам'ятаю, аякже. Мені дуже не хотілося розставатися з ними, але потрібні були гроші.
— До речей, кажуть, звикають, як до живих істот, — підтримав його Коваль. — Я десь чигав про любителів красивих речей.
— Звичайно, звикаєш. Хоч би й ті шахи. Вони потрапили до мене ще до війни. Розумієте? Більше десяти років тримав, а довелося продати.