— Зараз же підніми! — суворо сказав Данилевич.
Хлопець не поворухнувся.
— Ну, тоді я сам візьму.
Данилевич переступив через огорожу, нахилився. Так, він не помилився. У хусточці — гроші. Дві п'ятірки, три карбованці, карбованець.
Між грішми була й довідка, видана домоуправлінням на ім'я Чередниченкової.
— Хто вона така, Чередниченкова? — запитав Данилевич.
Вася косо дивився на папірець.
— Яка Чередниченкова?
— Все ясно, — зітхнув капітан Данилевич. — І довідка чужа, і гроші чужі. Та-а-ак. Рискуєш ти заради них. І чим рискуєш? Своєю свободою. Майбутнім.
Спійманий на гарячому, Василь не збирався викручуватися.
Данилевич ще раз перечитав довідку.
— От і добре, — сказав він. — Тут усе зазначено, де живе ця Чередниченкова, де працює. Ми зараз поїдемо з тобою, Васю, і вручимо їй твою "знахідку". Вручимо, чи, може, краще в міліцію? Як?
Василь, похнюпившись, мовчав. Потім він поплівся за Данилевичем, ледве переставляючи ноги: натикався на перехожих, переходячи вулицю, зачепився за трамвайну колію. Обличчя у хлопця стало сірим.
Данилевич відшукав потрібну вулицю, будинок номер сім. Їх зустріла немолода жінка, яка сказала, що вона й є Чередниченкова.
— З вами сьогодні нічого не трапилося?
— Аякже! Гроші в мене вкрадено і довідку, — відповіла Данилевичу.
Той кивнув головою.
— Ми саме тому й прийшли. Оцей юнак…
Василь озирнувся, шукаючи, певно, дверей, щоб тікати.
— Так, оцей хлопець… знайшов на трамвайній зупинці вашу довідку і гроші. При мені знайшов. Добре, що хоч недалеко. Недовго довелося вас розшукувати.
Жінка зраділа.
— Спасибі ж вам, спасибі тобі, синочку, — дякувала вона, звертаючись то до Данилевича, то до Васі. — Невже це я сама якось ненароком витрусила? Хоч і гроші невеликі… Думала про когось погано, а, виходить, сама винна…
— Ось ваші гроші, тримайте…
Василь стояв, як і досі, розгублений, але тепер він уже з вдячністю дивився на Данилевича.
— А ви багато, мамашо, заробляєте? — поцікавився Данилевич.
— А хто б мені їх багато дав? Посада в мене скромна, прибиральницею працюю. Триста карбованців на місяць.
Данилевич оглянув кімнату. Просте залізне ліжко, два старих стільці, кустарної роботи стіл. На стінах фотографії рідних. Біля вікна в баночках з-під консервів різні квіти: калачики, "доктор", фуксії.
— Оце за цукром їхала. Прийшла в магазин, а хусточки з грішми нема… Тепер, спасибі вам, куплю, — і вона помацала рукою кишеню кофти, куди поклала гроші.
Данилевич подивився на Васю.
— Чув? — сказав він, коли вони вийшли з кімнати. — Ми, виявляється, добре діло зробили. Не кожен розкошує, не для кожного чотирнадцять карбованців — дрібниця. Он воно як.
Від Чередниченкової вони попрямували на Контрактову площу. Данилевич був певен, що Жорка крутиться там, розшукуючи напарника. Але скільки він не придивлявся — Жорки ніде не бачив.
— Ти на якій зміні вчишся? — запитав Данилевич у Василя.
— На першій, — якось непевно відповів той.
— І сьогодні був у школі?
— Сьогодні не був.
— А вчора?
— І вчора не був.
Капітан Данилевич незадоволено похитав головою.
— Значить, ти не ходиш до школи. Після лікарні хоч раз був?
— Ні… То коліно боліло, а то…
— Жорка не пускав? Якже! У вас з Жоркою є цікавіші справи, — Данилевич постояв з хвилину, подумав, потім сказав. — Ну, раз тобі уроків не вчити, ходімо разом. — Помітивши, що Василь зблід, Данилевич заспокоїв його. — Ні, не в міліцію. Ми зайдемо до чудового майстра — багатоверстатника. А колись він був таким, як ти зараз. Я хочу вас познайомити.
Василь боявся капітана, бо знав, що той тримає його в своїх руках. Від капітана залежало — притягнуть до відповідальності Василя і Жорку чи все обійдеться по-доброму. Змушений був іти і терпляче випити, як кажуть, чашу неприємних випробувань до дна.
* * *
Згодом у Києві поменшало на два мешканці. Жорка опинився далеко від столиці, в одній з колоній. Він настільки звик до легкого життя, що сам заявив капітанові Данилевичу: "Красти буду і нікого, і нічого не боюсь". Каятися Жорка не збирався. Тільки трудколонія, де малолітні правопорушники живуть під постійним суворим контролем і привчаються до фізичної праці, могла допомогти Жорці. Туди його й відправили.
Вибув і Василь. З Києва їхала велика група юнаків на спеціальні курси майбутніх будівельників, і капітан Данилевич влаштував у цю групу Васю. Комсомольці згодилися взяти шефство над Василем. Мати й бабуся немало, звичайно, сліз пролили, виряджаючи Васю, прощаючись з "сонечком", але зрештою заспокоїлися.
Минуло півроку. І ось у міліцію прийшов лист із Запоріжжя. Комсорг групи, в якій навчається Вася, писав Данилевичу про їхнє життя-буття. Вася живе з ними в гуртожитку, в кімнаті їх п'ятеро. Є на будові їдальня, клуб. Як тільки вони здобудуть кваліфікацію і перейдуть безпосередньо на будівництво, багато з них учитимуться. Нічого поганого за Васею хлопці не помічають. Може, він тільки затаївся, вичікує, а потім знову візьметься за своє? Та навряд. Робота не дасть. Потім навчання. А ввечері всі разом ходять в кіно, в клуб. Ніколи дурницями займатися Так чи інакше — нові друзі не дозволять Василеві вернутися на стару стежку.
От на цьому поки що й кінчається коротка історія про Васю-"сонечко" та капітана Миколу Данилевича, яка почалася з телефонного дзвінка.
Дуже своєчасним виявився той дзвінок!
СЛІДИ НА ТРОТУАРІ
— Показуйте, що вас тут налякало.
За сарай біля гаража техдопомоги на вулиці Володарського протоптано стежку, і там, під парканом, лежить чиєсь закривавлене пальто.
Зробили кілька знімків, щоб зберегти для слідства обстановку злочину. Потім підполковник Бородін виніс пальто і почав його оглядати. Це було чоловіче пальто 52-го розміру, майже нове, драпове, з смушковим коміром.
Кому ж воно могло належати і як сюди потрапило?
Забравши знахідку, підполковник Бородін і старший лейтенант Гриненко поверталися на роботу, маючи дуже скупі дані для початку слідства.
— Я думаю, товаришу підполковник, що це пальто належить жертві чиєїсь необережної їзди. Хтось із шоферів збив людину…
Підполковник ніколи відразу не вдовольнився однією, хоч і старанно продуманою версією, він сперечався, ставив нові й нові запитання, і внаслідок цього народжувалося кілька ймовірних припущень. Це примушувало оперативних працівників більше і глибше думати.