Управитель слiдом за боярином бiгав i все списував ще раз на берестi гострим бронзовим писалом.
Дядько Пiвень грамоти не знав, але вiн ходив за своїм господарем та його управителем i робив собi карби на чотирьох грушевих цурпалках.
Малому Пiвень наказав стати неподалiк i добре все запам'ятовувати, де що запаковано i скiльки чого.
... Пiсля ретельних i прискiпливих оглядин закликав Пiвня до себе боярин.
Пiвень зняв шапку за дверима i запхав за пояс, щоб не знiмати шапку перед боярином у свiтлицi.
I ступив до свiтлицi простоволосий.
Боярин Судомирович це зрозумiв i невдоволено насупив брови.
Вiн не пiдiймав очей вiд списаних аркушiв берести i говорив поволi, часто перепиняючись:
— Ти, Пiвню, поки що єдина напiввiльна людина. I тому будеш старший. Ти вiдповiдатимеш за все. I за моїх коней, i за начиння, i за робiтникiв-бранцiв. Якщо вправитесь з уроком, буде вдоволений городник, i над мiру не буде в тебе втрати нi в конях, нi в людях, скину зразу з тебе двi гривни срiбла. Бо якщо трапиться велика втрата, менi ще двi гривни будеш винен.
Дядьковi зайшлося серце — вовчу пастку ставить йому боярин Судомирович, i отак без страху й сорому серед бiлого дня заганяє туди християнина. Пiвень мовчав.
— Можеш вiдмовитись. Тодi старшим поїде ключник. А ти лишишся в мене на косовицi вiдробляти свої гривни. Та будеш ще собак вчити.
Лють вибухла напругою в скронях Пiвневi.
I раптом спалахнуло в його головi — чарiвницю малий вжучив намистиною з переляку, тобто дав їй здачi, коли вона його перелякала. "Треба згодитись! А коли й щось трапиться, то вiн втече — у Києвi не вловлять! Там же тьма-тьмуща людей. Ой, зламаю твою пастку, боярине!" — засмiявся подумки, просто розреготався Пiвень.
Серед боярського двору пiвколом, налазячи один на другий, поставили кiнськi упряжi.
Перед самою дорогою боярський ключник принiс дядьковi здорового червоного пiвня у клiтцi. Це був найбiльш задерикуватий пiвень. Бився i з птахами, i з собаками, i з худобою повсякчас, а спiвав тихо i хрипко.
Але в подорожi їм i такого крикуна вистачить, щоб не проспали мандрiвцi.
А сам дядько Пiвень взяв у дорогу великого кудлатого, полової мастi собаку на iм'я Реп'ях. Його нiхто не жалував на конюшнi — бо i видом був незугарний — одне вухо висить, друге стирчить, хвiст кудлатий, бубликом завернутий. Реп'яха не брали на полювання, а лишали охороняти боярську садибу.
Але дядько Пiвень так захопився цим незугарним здоровим псом i принадив його до себе, що за якийсь час вже нiхто не мiг ним, крiм дядька Пiвня, керувати.
Зараз дядько Пiвень надяг собацi широку обручку з гострими шипами назовнi — захист i проти чужих псiв, i проти татей i вовкiв.
Надяг обручку i сказав собацi:
— Пiдемо до Києва.
I вже пес вiд нього нiкуди не вiдступав.
Тi, хто був пiший i мав у дорозi сидiти на боярськiм возi, в садибi стояли бiля возiв.
А дядько Пiвень та ще один старий холоп боярина на iм'я Талець, та другий холоп, молодший за Тальця, а на iм'я Будий, були верхи. Дядько мав найкращого коня. Вони були при повнiй зброї. Талець i Будий з довгими рогатинами, луками i великими ножами при поясi. I до того ж, кожен iз подорожнiх мав свою сокиру.
Найкраще упоряджений був дядько Пiвень. Рогатина, сокира, лук, стрiли, ще й за поясом стирчав грушевий держак обушка, а добрий мисливський нiж, придатний для всякої роботи, погойдувався на поясi.
Нарештi настав час рушати.
Паламар, що був замiсть попа, вийшов iз рiзьбленим дерев'яним хрестом i благословив усiх вiдбуваючих.
Тодi дядько Пiвень дзвiнко i сильно хльоснув батогом.
Рипнули колеса возiв.
I валка почала виповзати iз боярської садиби.
Тупотiли копита на суглинистому шляху.
Боярська челядь, холопи i дворовi люди — всi проводили робiтникiв.
Найдовше за валкою йшли жiнки полонених Ляха та Нiмця.
Управитель не радив боярину Судомировичу надсилати бранцiв на роботу до Києва.
— Хiба ти сам добре не знаєш, що Лях i Нiмець найгiршi мої холопи? А хлiб жеруть добре! Нехай iдуть i роблять урок великому князю. А щоб вони там не байдикували, оцей молодик пiклуватиметься. Чи ти вважаєш, що я найкращих дiлателiв маю надсилати великому князю, а тут нехай усе занепадає?!
Та ключник-управитель мав одну пiльгу серед усiх iнших челядникiв часом говорити хазяїну щиру правду.
— Я боюся, що вони втечуть.
— Якщо десь вони загубляться в нетях, тодi в мене в сiтях лишається Пiвень. А його я не вiддам i за кiлькох холопiв. Ти знаєш, що вiн зо мною угоду скрiпив? Тепер вiн за ними стежитиме, щоб не втекли. А як втечуть жiнки їхнi iз синами-первiстками в мене в рабствi лишаються! Пiдростуть будуть менi робичами.
Коли валка возiв i вершникiв i кiлькох повiдних коней прийшла до межi боярської землi, всi проводжаючi спинились.
I далi вже нiхто не йшов.
Коли вони посувались дорогою пiщаною на узвишшi, то сiльськi люди тiльки де-де розiгнулись вiд своєї працi, приклали руки до очей i провели поглядом ту валку, що плуганилась звивистою дорогою.
Вони вже минали село, огороджене валом i гостроверхим тином, i звертали праворуч, щоб заглибитись у лiс, як вiд кузнi до шляху вибiгла донька коваля. Пiдступила i подала Пiвнику намистину, ту самiсiньку, якою вiн вибив зуба чарiвниц!
Мандрiвцi повернулись до малих, подивились, але нiхто з них i не стишував ходи.
Валка йшла i йшла вперед.
Дядько Пiвень звiвся в стременах, озирнувся на малого, ледь усмiхнувся, та вiдвернувся, i бiльше не обертався.
Реп'ях, витягши шию, нюхтив — чим пахне вiд доньки коваля.
— Вiзьми. Це твiй оберiг!
— А звiдки в тебе?
— Бо чародiйка наша родичка. Вона закляла на твого дядька i на тебе, щоб ви нiколи не вернулись сюди... Намистину я знайшла в потаємному лiсi.
— То ти з нею ходиш туди? — Бовкнув Пiвник, хоча добре знав — про чародiйство i чародiйськi мiсця не говорять i не питають. Бо за це чародiї, волхви i ворожбити можуть наслати порчу.
— I я, i мiй батько! Тiльки ти не кажи дядьковi! А чаклунка моя тiтка.
— Ти не зрадила її?
— Чому?
— Ну, бо ти вiддала менi намистину... Вона ж чародiйка — знає все потаємне i тебе покарає!
— Дурне! Вона сильна, як i всi чародiї, проти чужих. А мiй батько добре на ворожбi знається. Його сила мене захистить. I я вже в собi починаю силу вiдчувати. Вона своє знає, а я своє знаю. I вона цього не знає! Он як! А про це вже нi вона, нi батько не знають.