— Чого з тобою отаке сталося? — Спитав по довгiй мовчанцi хлопчик, бо було не сила стояти над людиною i мовчати.
— Бог покарав, — похмуро вiдповiв чоловiк, струшуючи могутнiми плечима. — В бою на Летi з печенiгами. Вiдступився бог вiд мене за мої грiхи i вiддав пiд удари поган. Посiкли мене шаблями, погнули стрiлами.
Далi запитав у сусiда з обрiзаним носом i з одним оком.
— А з тобою що, чоловiче, сталося?
— Бог покарав,
— Хiба може Бог обрiзати вуха i носа, i око виколоти?! — Не вгавав малий.
— Дурню ти! Бог мене видав у руки грекам! Вони мене полонили i скалiчили...
— I тебе Бог покарав? — Спитав горбатого клишорукого сусiда.
Той пiдняв гостре пiдборiддя межи кривими плечима. I з гордiстю повiдомив:
— Мене не покарав. Вiн покарав моїх батькiв. А мене бог вiдзначив благодаттю. Бо хто мучається при життi, той по смертi потрапляє в царство небесне.
— А тебе за що Бог покарав? — Пiдступив Пiвник до чорнобородого широкоплечого красеня, що виклав на колiна безпалi культi рук.
Чорнобривий посмiхнувся.
— Звiдкiль я знаю? Арканом менi печенiги руки скрутили. Вночi я втiк. Та руки попухли, потiм загнили пальцi. Тепер от! — Вiн пiднiс до Пiвникового лиця культi. Солодкий сморiд шпигонув хлопчиковi в нiздрi.
Хлопчик iшов уздовж хiдника i все питав, питав. А йому вiдповiдали: "Бог покарав... Печенiги полонили... Бог покарав... Боярин мордував... Ляхи полонили... Бог покарав... Греки ослiпили... Пошесть напала..."
Потiм почали iз храму виходити лiпшi люди, i жебраки покинули всякi розмови.
А завели своє скиглення i прохання милостинi.
Дядько Пiвень пiсля служби вийшов, аж свiтився вiд щастя.
Пiвник таким його нi разу не бачив.
Вiн навiть його не вилаяв, що зник iз храму до кiнця служби.
Лише за першою брамою дядько надяг свого гостроверхого ковпака повстяного.
— Пiвнику, Пiвнику! Я вiдчуваю, я знаю, Богородиця менi допоможе! — Вiн знов зняв шапку i широко перехрестився...
Вiддаючи Пiвневi зброю та звiльняючи iз сараю бранцiв, городник смiявся.
— Ну й вигадав ти, Пiвню! З тебе вийшов би добрий воротар чи вартiвник при порубi. Треба буде воєводi сказати!..
Коли вони всi — дядько, небiж та полоненики прийшли до iстобки, хтось iз холопiв спитав глузливо:
— Ну, як там у городника? Прохолодно i проголодно було у стайнi?
— Не було жарко... Жiнка дати теплий бiлий хлiб... Городник дати пити мед iз хмелем...
Ну, а Лях затято мовчав.
Пiсля обiду дядько з Будом, Тальцем i полонениками погнав коней пасти.
А Пiвник лишився в iстобцi прибирати.
Але весь час думав про калiк-жебракiв.
I страх хвилями напливав на нього, iцо вiн пiшов до схiдного кута, де дядько повiсив глиняного Бога iз сяйвом навколо голови, i почав молитись, щоб Бог був ласкавий до тих калiк-бiдакiв. Щоб нiколи Бог не покарав його, не вiдступився вiд нього i не зробив його жебраком.
Коли Пiвник помолився перед Богом, вилiпленим на глинянiй дощечцi i розфарбованим яскравими фарбами, йому стало легше.
I вiн страшенно зрадiв, бо зрозумiв, що Бог його почув...
Веселий, щасливий, вiн побiг на полювання — треба годувати яструба. Щось починав яструб занепадати.
III. ХОДА
Та у вiвторок, коли Пiвник знов лишився на цiлий день в iстобцi i розмiшував вiвсяну кашу кленовою кописткою, Реп'ях загарчав. Це вже було щось надзвичайне.
Визирнув на подвiр'я i вгледiв дивного чоловiка, ви тiльки собi уявiть — у шкiряних штанях. На палицi через плече вiн нiс цiлу низку перепiлок. За ним поспiшали два собаки бiлi та строкате, чорне з бiлим, порося. Оце так диво.
Хлопчик вибiг до дороги й привiтався з чоловiком. Той спинився i сперся на коротку дарду.
— Порося сподобалось?
— Авже. Такого не бачив.
Чомусь Пiвник вiдчув, що йому зовсiм байдужий жовтоокий яструб. Хижак поступово пiдупадав i наближався до загибелi. Пiр'я поламане на кiнцях, без полиску. Годинами птах сидiв непорушно, хворобливо наставивши пiр'я. Без лету, без свiжої кровi хижий птах гине. Це всiм вiдомо,
— Давай замiняємось на порося.
— А що ти на обмiн маєш? — як рiвний у рiвного спитав мисливець.
— Доброго яструба. Отакенного! Як орел! Ти ще такого не бачив.
— Хе-хе! Оце я i не бачив — розвеселився мисливець. Та коли Пiвник притяг клiтку з крилатим бранцем, вiн тiльки й вимовив:
— Ого.
I зразу ж погодився замiняти на порося.
Без сумнiву, мисливець був людиною щирою i вiддав Пiвнику порося з повiдцем, щоб не втекло, п'ять перепiлок i ножик з кiстяною мережаною ручкою.
Коли ввечерi пригнали коней, дядько зразу ж спитав:
— Де яструб?
А перед тим, скiльки вже були днiв у Києвi, наче й не помiчав птаха i те, як вiн занепадає.
Холонучи вiд страху, що вчинив без дядькового дозволу i не став справдовуватись, просто вiдповiв:
— Змiняв на строкате порося.
— А це? — Кивнув дядько на ножа при очкурi.
— I це за яструба. I ще перепiлок дав. Я тобi з кашею зварив.
На мить дядько насупився, та зразу ж махнув рукою.
— Шкода. Хотiв на Подiльському торжищi продати. Поспiшив ти, Пiвнику. Ми добру монету втратили...
Порося виявилось навдивовиж веселе i, не дивлячись на своє свинське походження, охайне. I одну дивну здiбнiсть виявив хлопчик у поросяти — воно мало незгiрший нюх, нiж Реп'ях.
Вiн це помiтив при такiм випадку.
Якось малий розмочував, за наказом дядька, шмат волячої шкiри для лагодження збруї.
Вiн поклав її у траву i наказав Реп'яху вiднести до iстобки. Так, заради забави. I пес поволочив шкiру не стежкою, а просто вгору, по схилу.
А порося припнув до лiщинового куща, коли спускався з цебром до джерела.
З повним вже цебром Пiвник пiднявся до поросяти, вiдв'язав його i попрямував до стежки.
Та порося зарохкало, заметушилося i потягло хлопчика вгору по схилу. I п'ятачком нишпорило по травi, принюхувалось, наче шукало слiди Реп'яха. I таки повело до iстобки точно по Реп'яхових слiдах.
Тодi малий намочив ганчiрку рештками житнього кисiлю i потягав ганчiрку подвiр'ям, а потiм закопав у пiсок.
А рештки кисiля на пальцi дав понюхати поросятi.
Порося кувiкнуло i кинулося подвiр'ям бiгати i нюхтити землю, поки вiднайшло мiсце схованки.
I порося вiн назвав Ходою. Як ото в старiй загадцi:
Хода ходить,
Виса висить.
Виса впала,