— Ставайте між них, — гукає мені мій земляк, побачивши двох жінок, що йшли поблизу. Вони зупиняються, помітивши наші наміри, і за хвильку в вже на плівці серед двох "красунь", одна з яких лише в трав'яній спідничці.
Автор книжки в товаристві папуасок з племени кука-кука. Фото П. В.
— А ви знаєте, — каже хтось із нашої групи туристів, — це з племени куку. Це ті, що донедавна різали і вбивали, нападаючи на сусідні племена.
— І як ви не побоялися ставати між них фотографуватися? — сміючись, запитує мене молодий наш австралієць.
— Життя — це щоденний ризик ... — відповідаю йому в тон.
Опівдні весь цей ярмарок навколо стадіону майорить барвистими одягами.
Зустрічаємо раз-ураз гурт жінок та дівчат з голими грудьми.
— За часів Миклухи-Маклая, та навіть і доктор Сірко писан, що багато жінок ходять голі, — кажу я Вакулен-коні, — а сьогодні таких небагато трапляється, більшість одягнута, та ще в кольористих спідницях та сукнях
— Бо в них іде закономірний культурний прогрес, — стверджує мій супутник, — а в Австралії та й в іншому світі, де живуть білі, іде протилежний процес — починають повертатися до кам'яної доби і, коли б можна, то добрі 10°/о дівчат та жінок ходили б голі, принаймні до пояса.
Тут уже тисячі люду, деякі з них якось добралися за 100-200 кілометрів, хоч залізниць тут немає, вантажних авт теж негусто, а літаками для їхніх заробітків дорогувато. Хоч, правда, в літаку, коли ми летіли до Ґороки, добра половина серед пасажирів була з папуасів.
Доктор Яськевич десь відбився від нас, пішовши оглядати якусь виставку, і ми з Пилипом Вакуленком вирушаємо, щоб оглянути всі ті "курені", що розташувалися на цьому терені. А небо майже без хмаринки, сонце гуляє по нас з притиском, трохи парить, але треба ж все побачити, бо по обіді вже маємо їхати далі.
Заглядаємо до різних цих крамничок, кіосків, яток. Під одним шатром сидить два майстри й на невеличких варстатах обточують різне насіння рослин. Перед ними горить кілька полін, вони там нагрівають швайки і проколюють те насіння, нанизують і роблять таким чином намисто.
Далі виставка різної городини та окремих рослин, що стоять в горшках та відрах. Поруч однієї ятки стоять чотириінчові круглі стовбури бамбукового дерева. Тут я зустрів і нашого провідника-папуаса Ґері, який сказав, що цей бамбук такий міцний, що з нього можна робити чожі та багато інших виробів, а серед них навіть леза до гоління.
В інших крамницях продавали різні ручні вироби: торбинки, в'язані пояси, матерія, книжки, канцелярське приладдя, готовий одяг. Але все це не таке, як ми бачили в Австралії, а якесь своєрідне, інших кольорів, форми, фасонів, вигляду. Купую книжку з ориґінальними ма-малюнками якогось місцевого маляра.
Фраґмент з фестивалю в Ґороці. Фото П. В.
Біля однієї альтанки з солом'яним гостроверхим дахом чи стріхою, оточеною невисоким парканчиком, стоять і на щось дивляться папуаси. Підходимо ближче. Перед нами якась біла жінка, по-европейському вдягнута, глянувши через той паркая, кинулась із сміхом геть, наполовину затуливши руками лице.
Глянули й ми. Кілька папуасів з розцяцькованими тілами й обличчями та прикрашеними головами понастромлювали собі на "грішне тіло" якісь довгасті дудки з городини, попідв'язували шнурками, щоб ті дудки стояли просто й не поспадували і збираються пройтися по цьому ярмаркові. Побачивши ці витребеньки місцевого характеру, ми пішли далі. Незабаром зустріли такого ж "героя" з настромленою дудкою, що йшов по дорозі поміж людьми. Як казав Остап Вишня "Чого тільки немає на тому ярмарку"! Так і тут. Цей фестиваль, дійсно, трохи нагадував наш ярмарок. Тільки тут не було волів, овець, коней, возів, бубликів, сластьонів, не сиділи на землі жінки з корзинами насіння ,не ляскали батогами продавці коней, не били купці долонями об долоні. Але галасу й тут було досить. Разом з дорослими папуасами ішло багато менших і більших дітей, багато молоді.
Ось гурт дівчаток років по 13-14, деякі з них в самих трав'яних спідничках чи ляп-ляпах, але вони вже тут у такому віці майже дозрілі, їхні груденята свідчать, уже, що скоро хтось прийде до батьків сватати й даватиме, може й п'ятсот або й тисячу кіна (кіна — як наш доляр. Це назва їхніх грошей). Мій земляк уже прицілюється до такого гурту молодих папуасок, щоб здобути ще одну цікаву світлину-сувенір. Але впадає в очі, що дівчата ходять самі, без хлопців.
Обійшовши майже весь цей ярмарок навколо, проходимо побіля високих зелених дерев, попід якими сидить безліч темношкірого люду з дітьми і без дітей. Одні щось їдять, інші відпочивають, хтось дрімає, лігши на траву. Всі вони ще, мабуть, чекають початку офіційного відкриття фестивалю.
Заходимо у вхідні ворота до самого стадіону. Квитки нам видали раніше. Тут на лавках, побудованих терасами, сиділи вже переважно білі глядачі. Ми теж сіли. Перед нами незабаром сіли два німецькі фоторепортери. А на стадіоні провадились нібито неофіційні змагання, бо відкриття ще не було. Ось біжать на 60 метрів наввипередки молоді папуаси. Разом з ними долучились бігти і два білих, мабуть, з туристів. Але хоч вони в своїй країні й належали, може, до добрих спортсменів, тут скоро опинилися в самому хвості. Потім біжать наввипередки з тачками, на яких мають "пасажирів". Дві тачки, не добігши до фінішу, перекинулись, і ті "паса
Другий фраґмент з фестивалю в Ґороці. Фото П. В.
жири" покотились перекида, а разом з ними і тачковози. Серед глядачів сміх.
Після короткої перерви показують мудрість поліцій-них псів: вони біжать, перескакують різні бар'єри, стрибають крізь обручі, охоплені полум'ям і, зрештою, нападають на уявних злочинців, хапають їх за спеціяльний товстий міцний одяг, затримують. За це відразу поліцаї, що цим керували, дають псам щось смачне з'їсти. Це видовисько набридає нам, і ми збираємось в умовленому місці, звідки має забрати нас наш провідник Ґері. Незабаром він з'являється, приносить скриньку з холодним обідом, що складається з курятини, хліба з маслом, солоного огірка, маринованого буряка, солодкого тістечка, помаранчі і пляшки лімонади.
По обіді виходимо й сідаємо в автобус, що стояв за ворітьми. У ньому був і шофер-папуас, якого звали Павло.