Автор книжки на місці, де колись стояла хатина Маклая. Фото П. В.
та джунґлі своїм гігантським виглядом, сягаючи двох і Ьільше метрів завтовшки.
• Ми ще любуємося безкраїм простором моря й розмовляємо, а поруч у теплій воді з галасом і сміхом купається й пустує папуаська дітвора.
— Бачте, — кажу жартома до доктора Яськевича, — тут їм дозволено купатися і без купальних костюмів, — і мені пригадалися мої дитячі роки, коли й ми в селі купалися отак, як оце вони тут. Тільки різниця та, що в нас іноді приходили гуртом дівчата й купалися на другому боці трохи осторонь. І теж без купальних костюмів. А тут дівчатам при хлопцях, мабуть, заборонено купатися.
Розмовляю з дітьми-піколярами:
— А де ж ваше село, що тут тільки з двадцять хат видно? — питаю.
Вони сміються й кажуть, що тут багато хат, але вони в лісі поміж деревом. їхня школа по другий бік дороги, має 150 учнів. Непогано розмовляють англійською мовою.
Пройшовши трохи назад на подвір'я, зупиняємось, а пан Вакуленко фотографує мене з Камо Ґейбом, а потім і сам стає поруч нього, і нас трьох фотографує австралієць Вакуленковим фотоапаратом. Дивлячись на сухеньку постать Камо, запитую, скільки йому років. Але він ніякого знизує плечима й каже, що сам точно не знає. Ми визначили, що йому років п'ятдесят, хоч виглядає значно старшим.
— А скільки населення у Бонґу? — питаю знов.
— Треба подивитися в книжку, бо не пригадую.
— А скільки хат у селі?
— А я їх не рахував, — відповідає Камо з деяким здивуванням. Але з допомогою вчителя та школярів я довідався, що в Бонґу близько 480 мешканців. Але все село розкинулось невеликими оазами в лісі.
Потім пан Вакуленко, ховаючи іронічну усмішку, запитав Камо:
— Я хочу оселитися в Бонґу, чи ви приймете мене до свого села?
— А коли ви приїдете сюди? — поцікавився він з свого боку.
II. Вакуленко (ліворуч) та автор книжки в товаристві
старости села Бонґу Камою Ґейбом. Камо Ґейб — правнук Туя, був приятелем Маклая. Фото ТІ. В.
— Та ще не знаю, треба подумати й порадитися з дружиною, — відповідає ухильно.
Камо розповів, що він колись відкупив у німців оту косу, Ґараґасі, де ми щойно були, за вісім тисяч п'ятсот кіна, а ще має заплатити півтори тисячі. З цього бачимо, що правнук Туя заможний чоловік, хоч виглядом нічим не різниться від інших папуасів.
Оглядаюся навколо. Ці два десятки хаток з усіх боків оточує ліс. Біля однієї хати в холодку лежить чорна свиня. Бігають поблизу два невеличкі песики та порпається кілька курей.
Хотілося б заглянути до хати Камо, щоб побачити, як він живе, походити навколо, багато чого розпитати, довідатися, але вже по другій годині, і нам нагадують, що пора рушати назад.
Ідучи назад, знову потрапляємо в халепу: переїздили через вузький, але глибоченький рівчак, по якому під час дощів рине вода до моря, і застряли. Схили рівчака були такі круті, що авто ніяк не могло виїхати. До того ж у шофера не було навіть лопати, щоб трохи підсипати землі чи зрівняти, де треба. Мусили всі виходити й підсаджувати та попихати. Провозилися з п'ятнадцять хвилин, доки вирвалися з цієї пастки.
Тут дорога на одно авто, а з обох боків стоїть густий ліс, а іноді підступають до нас непроглядною стіною цілі джунґлі. Часом проїжджаємо, ніби крізь зелений ли-ствяний тунель, бо гілля дерев обох сторін дороги з'єдналося вгорі докупи і створило напівтемряву.
їдучи такими нетрями, мимоволі згадується щоденник Маклая та його сміливий подвиг, що набагато вкоротив йому життя. В ньому, дійсно, таки була ще козацька кров. Маючи всього двадцять п'ять років, він осмілився вирушити в такі небезпечні мандри, і жити серед дикунів. Скільки небезпек чигало на його життя! Папуаси спершу пускали побіля нього рої стріл, казали, щоб забирався, звідки прийшов, нахвалялися забити його, але ніщо його не злякало. Він переміг все це своєю твердістю і одночасно людяністю. Страшнішим ворогом виявилась для нього пропасниця (малярія), що раз-у-раз приковувала його і його слуг до ліжка.
Не можна забути окремих надзвичайних епізодів.
13-го грудня від малярії помер згадуваний його слуга Бой, якого він найняв на іншому континенті, їдучи до Нової Гвінеї. Щоб папуаси не довідалися, що він помер, його Маклай з Ульсоном поховали вночі на дні моря, запакувавши в мішок та вкинувши трохи каміння. Наступного дня прийшов Туй іще з двома папуасами й поцікавився здоров'ям Боя, кажучи, що цей чоловік з Ґумбу може його вилікувати. Але Маклай попросив їх зійти на траву перед хатою, а сам вирішив відтягти їхню увагу цікавим і загадковим для них штукарством. Він узяв блюдце з-під чашки чаю, витер його і, наливши туди трохи спирту, поставив на веранду. Потім узяв склянку води, надпив трохи сам, а потім дав покуштувати одному з папуасів, щоб переконалися, що то вода. Вони з зацікавленням стежили за кожним рухом Маклая. Він долив на блюдце трішки води й запалив. Спирт зайнявся. Вони відразу відскочили. Потім Маклай хлюпнув решту спирту на східці й на землю. Там теж почало горіти. Це справило на них страшне враження. Вони боялися, що Маклай може запалити море й землю. Вони швидко пішли геть, але скоро повернулися з цілим натовпом папуасів. Цей епізод швидко рознісся по навколишніх селах. Про нього казали, що він може робити чуда: запалити воду й землю, зупинити дощ, літати тощо. А ще як показав він одного разу свою рушницю й пострілом забив пташину, що сиділа на вершечку пальми, то сила й авторитет Маклая стали в очах тубільців неперевершеними.
За шість місяців Маклай уже вивчив їхню мову й міг легко порозуміватися з людьми Бонґу та сусідніми селами. Його скрізь зустрічали, як свого найкращого приятеля, а він їм з свого боку допомагав лікуванням, давав їм ножі, сокири, люстерка, а коли він приїхав до них втретє, то на кораблі привезли навіть козу, бичка й корову, і це було для тубільців новою нечуваною сенсацією, бо вони ніколи таких тварин не бачили. На корову вони казали, що то велика свиня з зубами на голові. Все це створило для Маклая великий авторитет.
Одного дня він пішов з Ґараґасі до Бонґу порозмовляти з людьми, посидіти на дозвіллі в буамбрамрі (громадська будівля). Там він застав багато людей, саме були й гості з Ґоренду. Його привітно зустріли вигуками: