— Це так — я побачу маму? — зраділа тубілка.
— Аякже. Неодмінно побачиш, Лото, — хоч сам у це я мало вірив: де ж бо їх тепер шукати, вигнаних із рідної домівки остров'ян-носімазавців?
Втім, якщо стане відомо, що на далеких островах чинять американські зайди; якщо втрутяться міжнародні організації — той же, скажімо, Червоний Хрест, — може, дівчині й пощастить знайти рідню. Хоч янкі завжди намагаються не допускати розголосу, багатьом доларами затикають пельку, хто міг би викрити злочинні махінації. Щоб мовчали і щоб правда про окуповані острови не просочувалась до людей.
Так було і в Тихому океані, на Бікіні, де янкі "вдосконалювали" атомні бомби. Таке ж діється з Кваджалейном — тихоокеанським атолом в архіпелазі Маршаллових островів.
Колись мирні води лагуни перетворено на полігон для випробування смертоносних балістичних ракет, що запускаються — американські "гостинці" й "поміч" слаборозвинутим народам! — аж із Сполучених Штатів Америки. Сам кораловий суходіл, Кваджалейн, став кузнею ядерної зброї: американські "опікуни"[26] за певну винагороду змусили вождів Маршаллових островів підписати з ними угоду, за якою США надасться "право" протягом п'ятдесяти років використовувати атол як свій ракетний полігон.
Тубільців Кваджалейна, як і остров'ян Носі Мазави та Дієго Гарсія, янкі силоміць виселили. Живуть вони тепер на майже непридатних для життя островах, під загрозою смерті час від часу все ж припливаючи "додому" — на рідний для них атол.
Ми з Наталкою на "Буревіснику" проходили повз ті острови — береги атомної смерті.
— …Не сумуй, Лото, — кажу я, підбадьорюючи дівчину.
— Добра, Васка, добра, — озивається тихо. Ледь помітна усмішка торкається її уст. Чайки виснуть над лаканою, розкинувши крила. Непорушно, невідступно, так, ніби вони — продовження човна, його фантастичні вітрила.
І сумно й важко — задуха ж яка! — а все-таки нам хорошо з Лотою під цими блакитними вітрилами, в мовчанні океану.
Дівчина, поступившись місцем біля стерна, запрошує сісти поруч.
— Я, Васка-Кваска, — зашарівшись, мовила, — була-хотіла просити-питати: ти була є любиш дівчина? Там, далека, у своя танана.[27]
Лото, Лото… Так, як вона мить тому, тепер ніяковію я.
Мені нічого сказати —…Наташа, далека, мила дівчина, рідний берег… допитливі, замріяні очі…— тубілка мене, мабуть, не зрозуміє.
Я мовчу, враз почервонівши.
З дівчатами завжди так: як тільки помітять, що ти завагався, відразу ж беруть гору!
— Ага-ага! — метнувши лукавий погляд, озвалася Лота. — Васка-Кваска стала є мена — май ампасімена.[28] Ага-га! — повторила, пирснувши сміхом.
Я засміявся теж.
— Ви що там, слов'яни, розвеселилися? Може, вже берег видно, чи що?
Заєць, підводячись із лежака, протирав заспані очі.
— Алфреда, Васка-Кваска мена — май ампасімена, — не перестаючи сміятися, пустувала тубілка.
— Що вона лепече? Переклади, ти ж у нас тлумач-поліглот, — попросив Заєць.
Не буду ж я зізнаватися, що Лота приперла мене до стінки, ще й кепкує, капосна! І я відповідаю:
— Вона говорить, Альфреде, що закохалася в тебе з першого погляду.
— Ти не обманюєш — справді так сказала?
— Клянуся головою й зубами акули, яка мене кусонула!
— Ти ба?! — вирячив очі Заєць. — Взагалі-то це могло бути, — казна-що уявив він про себе. — Я ж бо не потворний. Правда, да Гама? — розпрямив він свої хирляві плечі.
— Ти — прекрасний, — запевнив я. — Ти — Жан Маре, Пуговкін і Ален Делон[29] укупі!
…Течія ставала дедалі стрімкішою. Вона бурунилась хвилями. Так ріка, що поспішає до моря, набирає розгону.
ОКО БУРІ
Чого ж мені важко, боляче так? Болить голова, скроні ніби розпирає й стискує тугим обручем. Хоч би ковток повітря — задуха, млість.
Що зі мною? Де я?
Перед очима густішає пелена туману і в просвітах між ним — то хмари, то якісь вічнозелені ліси. Погойдуються, зволожують росою чоло.
Раптом за тими деревами напливає видиво, яко вже не раз приходило уві сні,— витикаються щогли "Садка".
Гущавина розступається, і корабель, прим'явши зелен-віть, тихо пливе поміж грядок капусти, лужком-бережком, повз моє рідне село Очеретяне.
…Пшениці схиляються обважнілим колосом додолу, і я чую, як, черкнувши об борт корабля, починають шуміти. Мов прибій або пасатний вітер: ш-ш-у-у… ш-ш-у-у… ш-ш-у-у.
…Зблиснуло плесо ставка. Млин. Закучерявлена вербами гатка, з якої я не раз серед літа стрибав у прохолодну ковбаню. Левади. Косогір. І — тубільна хижка, чи що? — під розлогою шовковицею край дороги моя, вшита соломою, батьківська хата.
…Мама порається на подвір'ї. Вона бачить, як у низині повз наш город пропливає в синю безвість "Садко". Простягши руки, кричить: "Синку!" І, не в змозі спинити корабля, падає в сльозах на поросле шпоришем осоння двору.
…Я плачу теж — мені боляче й гірко… Мама, як марево, тане; у мене на устах лишається присмак солоної сльози.
…Хто ж бо, крім неї, ще є на світі? Та, мабуть, нікого. Всі — і нікого. Мамо!.. — холоне мій голос.
…А степи, як були байдуже ласкавими, так і лишилися. І будуть такими вічно — пропливе в нікуди мій "Садко", подаленіє й згасне мамине життя, а вони, злеліяні її руками, зостануться прекрасними довіку… І село наше Очеретяне з журавлями над криницями щовесни колисатиме яблуневий цвіт. І хтось молодий та щасливий припаде устами до степового джерела й нап'ється, як і колись, цілющої, пропахлої чебрецем води.
Пропливає "Садко", як мої літа, без вороття, в безвість…
Я кричу, пориваюся встати.
— Де я?
— Лежи, Васка-Кваска, лежи, — тихо наказує Лота.
Крізь пасма туману, що сповиває тіло, мов повиток, розплющивши очі, бачу: високі пальми, бездонне небо, схилене й заплакане обличчя Лоти.
— Де я? — запитую знову. І тоді нараз пригадую все…
За останні дні ми подолали чималу відстань. Вода бурунилася, ніби кипіла. Це починалося розгалуження Екваторіальної протитечії. Потрапивши в її бурхливі струмені, наша лакана, перескакуючи з хвилі на хвилю, прудко мчала вперед.
Було душно. Дощі, яких очікували, не йшли. І знову, отже, почала допікати спрага.
— Води лишилося в кількох горіхах. Тому щоденна порція: два-три ковтки кожному — і ні краплі більше! — розпорядився Кім Михайлович.