— Масай маро акіо![18] — вигукнула Лота. — Вони будут жерти-пожирать нашу лехібе[19] акіо.
— Цілісінька зграя, і, видно, збирається розтерзувати свою невдаху-сестру, — погодився командир.
Як твердять знавці: таке серед акул буває. Зачувши запах крові, вони нападають навіть на своїх поранених родичів.
Велика акула, передчуваючи лихе, з усієї сили рвалася вперед, слідом за собою волочачи човен.
Зграя не збиралась од неї відставати. Навіть малі, півметрові акуленята, й ті, капосні, старалися тусонути акулу-велетня мордами й поживитися — смакота ж яка! — її, просоченим кров'ю, м'ясом. Жорстокий акулячий звичай, коли сильний поїдає слабшого!
"Бакштаг… диферент… циркуляція", — кепкуючи сам із себе, бубонів я, вмостившись на планширі й однією рукою ледь-ледь тримаючись за щоглу.
Бакштаг, бакштаг…
Зловживати іншомовними словами сором. Наші, українська й російська, мови такі багаті і розмаїті, що ними можна передати всі без винятку поняття, найтонші відтінки мислі. Жонглює ж іноземною лексикою той, хто насправді мало знає, а хоче показати, що багато. Ну, та ще ті, для кого в незрозумілих для них словах криється, як вони гадають, якийсь загадковий зміст.
Ніколи не забуду радіограми, яку в далеке степове село послав матрос Мотовило.
"Мамаша, — писав він. — Сьогодні рівно в нуль-нуль за Грінвічським меридіанним і о восьмій ранку за східним стандартним часом я віддав кінці і лівим галсом бейдевінд на "Буревіснику — Глорія" вийшов у відкрите море. Курс норд-норд-ост. Жди свого сина".
Мотовило хвастун. Скільки його й знаю, завжди намагався підкреслити, що він — щось виняткове й особливе, не рівня нам, палубним матросам. І хоч сам був матрос, такий же, як більшість, новачок на морі, все ж перед відпусткою пошив собі штурманський, з кількома поперечними смужками на рукаві, кітель. Мічманку з крабом над козирком роздобув.
Розступись, море! Капітан — шибайголова та й годі.
Не встиг я ото додумати думу про хвалька Мотовила, соромлячись за своє патякання про бакштаг та диферент, як — трапилось це в мить ока! — човен хитнувся. І… я опинився у воді.
— Рятуйте! — заволав переляканий Заєць. — Він тоне.
— Рубати кінці! — наказав командир, намацуючи під лавою сокиру.
Випавши з лакани, я, не поринаючи (океанська, екваторіальна вода — важка, вона з надзвичайно великим вмістом солей і виштовхує із себе все), як жаба, розчепірено лежав на поверхні.
Я кажу: лежав. Але не подумайте, що це був відпочинок. У такій позі, з розкинутими руками й ногами, я плюхнувсь за борт і відразу ніби скам'янів.
Оціпеніння тривало лічені секунди — мимовільна судома, без будь-якого почуття розгубленості чи страху.
Та… Отямившись і зрозумівши, що зі мною сталося і в якому я становищі, злякався.
"Тут же повно акул! — майнула думка. — Акули он наздоганяють запряжену в шлею-канат акіо!"
Втім, те, що вони за нею гналися, мене і врятувало.
Поки Кім Михайлович і Лота шукали сокиру, щоб перерубати канат і пустити на волю акіо, човен від мене був уже далеченько.
Він мчав далі й далі. А я, ніби пробудившись од сну, рвучко викинув руки вперед і поплив за ним навздогін.
Плив, не відчуваючи дотику води. Як робот або якийсь заведений механізм.
Уся моя енергія й помисли зосередилися на човні. Я його будь-що повинен догнати, догнати якомога скоріше, поки акуляча зграя не повернула назад. Якщо ж акули вернуться, мені не минути лиха — вони неодмінно нападуть!
Щось боляче, ніби кропива, вжалило й обпекло руки. Я машинально одвів їх убік. Але, з брасу заходившись пливти наввимашки, знову наткнувся на щось невидимо жалюче.
— Ах ти ж, клята! — вилаявся вголос.
Переді мною на воді, ніби матові риб'ячі міхури, рясніли гірлянди пухирчастої фізалії. Ці крихітні тварини-"вітрильники" (вони так і звуться: португальський кораблик) мандрують з кінця в кінець по океану. Дотик їхній хоч і не смертельний, проте неприємний — на тілі довго лишаються сверблячі опіки.
Кораблики вжалили мене, і я зрозумів, що живий.
Глянув довкруг, озирнувся назад — акул не було. Лише там, де я впав, погойдувався мій крислатий капелюх та ніжками вгору, мов вуса морського рака-лангуста, стирчали окуляри фірми "Заєць і К°".
Натільна пов'язка спала зі стегон теж, і я плив майже голяком.
"Непогана приманка для акул!" — гірко посміхнувся.
Хоч і худий та кістлявий, а розшматують і проковтнуть залюбки.
Тим часом човен зупинився. Командир і Альфред сідали на банки, опустивши за борт весла.
Вони повернули лакану й швидко попливли мені назустріч.
Плив і я. І хоч плив недовго, за цей короткий час пам'ять встигла перегорнути не одну сторінку.
Я спочатку пригадав кілька трагічних історій, які трапилися з тими, хто опинився за бортом, їхні намагання не піддаватися паніці, перебороти страх.
Згадка ця додала сил. Але… Одразу ж, на зміну їй, виникла інша — океан кишить безліччю різноманітних страховиськ! Акули-людожери, гігантські спрути, кальмари, морські змії.
"… Раптом я жахнувся, мене охопив дріж, і тієї ж миті здалося, що за мною хтось стежить. Я озирнувся. Ліворуч, за кілька десятків метрів од човна, над водою височіла голова і довга шия. Двоє чорних, як вуглини, очей дивилися просто в душу. Вони банькато, ніби величезні нарости, нагорбилися на голові. Поглянувши на мене, дивовижна істота відвернулася, і я помітив у неї на спині схожі на темно-коричневу гриву пасма, замість волосся стирчали жахливі бородавки".
Ця історія про те, що трапилося одного разу із старим канадським рибалкою біля острова Ванкувер, як і пригадані розповіді про зустрічі з морськими зміями та чудовиськом на шотландському озері Лох-Нес, знову кинули мене в розпач.
Пливти, пливти, хоч би там що! — вирішив я, чимдуж вимахуючи руками.
Лакана мчала мені назустріч.
— Васка-Кваска, бідна моя! — заломлювала Лота руки.
— Тримайся, Василю! — крикнув Кім Михайлович. — Звихрюй воду! Барарато, Лото, — звернувся він. — Кидайте на акіо горіхи.
Та про це можна було й не говорити — тубільці самі приготувалися "бомбити" хижаків.
Один за одним кокоси полетіли в океан.
Акули, наполохані ними, крутонули ліворуч, за корму лакани.
Ще якийсь десяток метрів — і я біля човна.