Пiшли звiдтiля побратими Нечай та Богун з гетьманом i далi, були пiд Львовом i Замостям, потiм винищували полякiв та жидiв на Волинi, билися пiд Збаражем та Зборовом. За ввесь час далеких походiв Нечай уславився своєю запеклою вдачею, а Богун розумними порадами.
Пiд Зборовом Хмельницький так притиснув своїм вiйськом польського короля, що вже йому не було порятунку, але гетьман не схотів узяти його в полон і згодився на замирення.
Скiнчилася славна вiйна, i здавадося, що Україна стала вiльною та незалежною нi вiд кого, та тiльки вийшло по-iншому: по Зборовськiй умовi Хмельницький згодився, щоб не всi люде, хто схоче, були козаками, а щоб козакiв було тiльки сорок тисяч; щоб на Україну знову повернулися польськi пани та щоб Волинь, Галичина й Подiлля знову пiдiйшли пiд польську владу.
Довiдавшись про Зборовську умову, козаки почали нарiкати на гетьмана, що вiн зрадив Україну, а найбiльше за всiх нарiкали на нього Нечай та Богун, — вони нiзащо не хотiли пристати на ту умову.
— Хто дав тобi силу звоювати Польшу, як не селяне? — гукав на радi Нечай до Хмельницького. — По чиїх кiстках дійшов ти до Зборова? Тепер же, взявши силу, ти про поспiльство вже й забув?
Не мовчав i Богун:
— Ти посилав нас по селах та по мiстах пiднiмати людей, обiцяючи всiм волю, а де ж вона, та воля, поспiльству, коли ти згодився знову пустити на Вкраїну панiв? Виходить, що ми, повiривши тобi, дурили своїх братiв?!
— Кого ж ти визволяв? — гримав знову Нечай. — Себе чи Україну? Казав, що — Україну, i вона повiрила тобi, а взяв волю собi та старшинi! Не гетьман ти, а зрадник!
Хмельницький дуже розлютувався на побратимiв за образливi речi, а на Нечая намiрився був своєю булавою, але, згадавши, що побратими були найвiрнiшими його помiчниками й здобули собi великої слави, вiн перетерпiв ту образу, а побратимiв призначив полковниками на польську границю: Нечая — Брацлавським полковником, а Богуна — Вiнницьким.
Побратими сiли по своїх городах, упорядкували свої повки, оповiстили селян, що всi вiльнi вiд панiв, дали один одному обiцянку не вважати на Зборовську умову i не пускати на землi своїх повкiв нiкого з панiв. Вони й додержували свого слова: коли випертi пiд час повстання пани почали вертатися з Варшави та з Кам'янця на Вкраїну, простуючи поуз Вiнницю або Брацлав, Богун та Нечай завертали їх назад, погрожуючи карою.
Пани жалiлися на побратимiв королевi, а той писав Хмельницькому, але гетьман не вважав на те, бо й сам уже бачив, що зробив помилку в Зборовськiй умовi.
Бачивши таке становище, польський гетьман Калиновський, що мав теж маєтки на Вкраїнi, зiбрав чимале вiйсько й рушив на Вкраїну, щоб силою прокласти туди шлях панам.
Про те, що поляки знову йдуть з вiйськом на Вкраїну, ранiше за всiх довiдався Нечай. Щоб перепинити Калиновського, вiн зiбрав наспiх кiлька сотень з свого повку i рушив назустрiч полякам пiд Бар. Шлях з Брацлава на Бар iшов саме поуз Красне, де кiлька мiсяцiв перед тим Нечай добув замок.
Жваво пiдходили козаки до Красного. Попереду йшли музики, — грали сопiлки та гули бубни, — а далi довгою гадюкою простягалися по шляху козацькi сотнi, виблискуючи проти вечерового сонця гострими списами. Попереду всiх, на вороному конi, їхав у червоному жупанi, з широкими вильотами, сам Нечай.
Назустрiч козакам з Красного вийшли мало не всi мешканцi, а мiж ними, в празниковому вбраннi, в намистi та в дукачах, вийшла й красуня Мельничка, Прiся, Нечаєва приятелька.
Як побачила свого милого, — бiлою рученькою його привiтає, карими очима смiється-грає, чорними бровами моргає...
Забув Нечай через неї й про ворогiв — обернувся до сотникiв:
— А що, панове, чи не одпочити нам у Красному?
— Добра рiч, пане полковнику! — одповiли сотники. — Далеко лiпше переночувати в мiстi, нiж у лiсi. До того ж уже масниця зайшла, — може, десь з'їмо млинцiв або вареникiв.
Нечай злiз з коня i вдався до свого найлюбiшого сотника Шпака:
— Так ми тут, товаришу, ночуватимем, а ти, Шпаченку, вiзьми пiвсотнi козакiв та їдь далi, до Ворошилiвки, i там чатуй, — якщо йтимуть ляхи, то зараз мене сповiсти.
Як увiйшло козацьке вiйсько в Красне, вiддав Нечай коня своєму джурi, Петриковi, дав розпорядок та й пiшов до Мельниччиної хати.
Прiся радо приймала його; з'явилися в неї на столi й мед, i вино, й оковита, а до того й млинцi, й буханцi. Поприходили свояки та сусiди.
Вдарив Данило шапкою об лаву та й почав гуляти. Прогуляв нiч — нiчка коротенька, гуляє й день та ще нiч...
На третiй день, на пущання, прийшли до полковника два сотники, Кривенко та Степко, та й кажуть:
— А що, пане полковнику, чи не час нам рушати далi?
— А за яким лихом нам поспiшати? — одповiв Нечай. — Ще вспiємо посiкти ворогiв на капусту! Нехай ще побенкетують уостаннє, та й ми тут, масницею, погуляємо. Наливай, панi господине! — весело вдався вiн до Мельнички. — Частуй гостей!
Прiся частувала, гостi пили, млинцями заїдали, а на вiдходi мовили:
— Ну, бувай здоров, пане полковнику! Гуляй собi на здоров'ячко, та тiльки держи коня в сiдлi, а шаблю при боцi, бо гляди, коли б ляхи не накрили нас мокрим рядном!..
— От така ловись! — скрикнув Нечай. — Та у нас же в залозi Шпак чатує. Адже вiн добрий товариш — перестереже!
Минув день... От уже й нiч надворi, — гуляє Нечай, мед-вино поставцем кружляє, а того й не знає, й не вiдає, що вже ворог його Калиновський з'єднав своє вiйсько з вiйськом Ланцкоронського, обступив з усiх бокiв Ворошилiвку, вбив Шпака i вирiзав усiх його козакiв до одного, так що вже нема кому подати полковниковi про ляхiв звiстку... Не почуває славний козак Нечай i того, що велике польське вiйсько, мов чорна хмара, обступає Красне, що вже повбивали ляхи й порiзали всiх його вартових бiля брам i ввiйшли вже в мiсто...
Аж ось чутно якийсь гомiн, пiд вiкнами хтось бiжить. Ускочили знов у хату сотники Кривенко й Степко разом з Нечаєвим джурою Петриком:
— Що ж ти, Нечаю, п'єш та гуляєш?! Вже ляхи в мiстi!! Одчинив Нечай кватирку, прислухається... Аж справдi — конi тупотять, i брязкiт зброї чути...
— Утiкаймо, полковнику! — радять сотники. — Ще є час. Подамось назад, та з'єднаємося з останнiми нашими сотнями, та Богуновi звiстку подамо, щоб помочi дав, бо ляхiв удесятеро бiльше, нiж нас!