Це був шлях, затуманений безвістю. Всі три напружували мізки: куди йти, якої тактики дотримуватись?.. Дійшовши до роздоріжжя, де оце зараз сидять, всі троє пересварились. Корній рушив під ліс, де його коханка Параска жала жито, Дмитро пішов на роботу до свого багатого дядька, що жив за тридцять верстов, а Іван, що не мав ані коханої, ані родичів поблизу, попростував шляхом у безвість. За ним вітер швидко замів сліди на піску, і простори поглинули його, як води моря.
Корній оселився в лісі. Давно вже не знав він такого гулящого життя, як тоді. Навколо лісу – жнива, спека, а Корній лежить цілими днями в кущах над струмком, слухає пісень пташок, вирішує "проблеми". Ось з води піднесла голову жаба й застигла на сонці скляним поглядом.
"Про що вона думає?" – замислюється Корній, і питання набирає для нього такої "проблемної" глибини, що в нього він заглиблюється на цілий день, аж поки не звечоріє. Тоді Корній виходить на узлісся, де його чекає Параска з серпами. Оповитий вечірньою імлою ліс навертав Коржеві почуття до життя пралісу. Корній ставав безвідповідальним дикуном зо всіма його бажаннями. Вже пізно вночі повертався він вглиб лісу з виразом задоволеного самця, ладного все ламати на своєму шляху. Та незабаром Параска почала нагадувати Корнієві, що він походить з цивілізованого суспільства і що в тому суспільстві його і її репутація змінюється в міру того, як змінюється її дівочий стан. Вона чесна дівка, і якщо Корній не думає її брати, вона не буде більше з ним зустрічатись і носити йому їсти. Корній присягався всіма зворотами свого язика, що любить Параску, як самого себе, й що він не хоче залишитись без їжі.
Легалізувавшись, Корній дійсно додержав свого слова і в подяку Парасці за послугу привів її з музиками до своєї хати, де її зустріла Корнієва мати, два менші брати і три сестрі. До цього гурту Параска скоро вкинула і своє немовля, а за рік – друге. Хата перетворилась у содом. Кінець кінцем, Корній побив матір і жінку, перебудував на виселку з комори хату й почав жити незалежним господарем.
Вийде на двір – серце тішиться! Його власна хата, його кури, його жито. Ще б хлівця та клуню, та коня, та корову… Щороку Корній продавав жито, щовесни сидів без хліба, а клуні й досі нема. Цієї весни думав розживеться – став за міліціонера в районі, – коли на! Параска знову вагітна…
Корній жовчно сміється, спльовуючи гіркий пригар махряку.
Дмитрові стає прикро, але він не може признатись товаришеві, що теж у дурнях залишився. Дмитро регочеться. Що зробив, те зробив!
Опинившись у свого дядька, Дмитро кілька днів погостював, а далі став за звичайного робітника. Його роля нічим не відрізнялася від ролі дядькової наймички Марти. Він разом з нею жав, в’язав, возив снопи, а вночі разом спали в клуні. Дмитро не нарікав ані на гетьманський переворот, ані на службу в дядька. Медовий місяць буває приємний у всяких обставинах. Та й яких – привабливіших обставин міг бажати Дмитро? Пахуче сіно, що його місяць обсипав крізь щілини сріблястими світляками, і тоді вся постеля видавалася з коштовного шовку. Коли промінь місяця спадав на обличчя Марти – воно було таке казково прекрасне, яке могло воно бути тільки в давньої німфи Ехо. Він шепотів: "Люблю, люблю", – тим часом, як Марта, пригортаючи, казала: "Ти ж будеш колись багатий… Ти не забудеш мене?" І Дмитро раював до того часу, поки дядина не запропонувала Марті вийти з двору за сороміцьку поведінку. Дмитро запротестував. Тоді дядько показав рукою вслід за Мартою.
Ситуація вимагала спритності й завзяття. Дмитро виховувався на гуманістах і тому не міг залишити Марту напризволяще. Він подався до міста й за допомогою батьків своїх гімназійних товаришів влаштувався за писаря в одному з гетьманських полків. Марта була йому вірна й не відставала в його подорожі. Дмитро вже сподівався зробити кар’єру службовця, як несподіване повстання змінило напрям його думок.
Дмитро завіз Марту з бурхливого міста в затишок до батька, маючи намір кинутись у вир соціяльної революції, але батько зовсім інакше поставився до подій у синовому житті. Батько ніяк не міг погодитись, що його освічений син одружився з "простою"! В цьому була образа його надій і марнотратство покладених на вчення коштів. З помсти батько одрікся Дмитра, давши йому за селом десятину поля, де й сьогодні світить ребрами незакінчена хатина.
Соціяльна революція не прийняла Дмитра в рахунок. Його, як учасника гетьманської армії, позбавили права виборчого голосу й не дали й клаптя землі. Дмитро став на своєму виселку якимось відлюдьком, що, проте, ніколи, здавалось, не губив ясної думки й веселої вдачі.
– Ну, а як там Іван, скоро інженіром буде? – допитується Дмитро й глузливо акцентує на слові "інженір".
– Того чорт не взяв. Вже закінчив робфак, а на осінь, кажуть, переходить в інститут, – гірким пригаром спльовує Корній.
З лиця Дмитрові поволі зсовується іронія, воно сіріє, очи мутнішають. Дмитро глибоко затягається махряком:
– Та-а-к!..
– Н-да-а!.. – замислено відповідає Корній в унісон і раптом схоплюється: – Сиджу, а там варта жде. Бувай!..
Дмитро похмуро нахиляється до в’язки.
До лісу почервонів кашкет, а стежкою на виселки почовгала старцювата постать Дмитра, що раз по раз ховалась між житами, вгинаючись, чи від ваги, чи від думок, що морщили йому чоло.
Навкруги так само цвіло сонце, синіли волошки, співали жайворонки.
2
Тільки що Дмитро полегшено зідхнув, випроставши спину, як з хати на двір вибігла Марта, очи їй світилися лихими іскорками, звисали пасма волосся і все її жовтаве лице тепер зчорніло від люті, бліді губи здригнулися й з них вирвався верескливий крик:
– Де ти на мене вискіпався? Щоб тебе була земля завалила, щоб тебе грім прибив…
– Чого ти, навіжена? – підвів великі очи Дмитро.
– Скільки тобі казала, скільки просила: "полагодь хлівця"! Так ні ж, ледащо чортове! Тепер шукай вітра в полі. В безвість забігло.
– Порося? – здивовано перепитав Дмитро.
– А який же чорт ще в тебе вдержиться, як поросяти ніде зачинити?
– Тільки не кип’ятись. Не кип’ятись, я тебе прошу!
Дмитро починав сердитись. Він підійшов до хлівця й з виразом детектива почав оглядати діру, що крізь неї втік в’язень…