Скрипка

Страница 2 из 2

Гуцало Евгений

— Чуєш? Чуєш? — допитувався Дудка й прикладав до вуха долоню ківшиком. Лице його змінилося — жеврів по ньому рум'янець, а навколо тих пелюсток рум'янцю біло-біло, наче повідмерзало; очі стали схожі на гарячі зірки,— Чуєш?

Ще до них долинав гіркувато-сонячний голос скрипки. До нього прислухалися городи, хати, пустельні поля й саме небо, що немов опустилось нижче, доброзичливо настроївшись. Мабуть, хлопці стали частинкою того голосу скрипки, бо деякий час аж і іе пам'ятали себе, а коли отямились, то відчули, що намерзлися. Піані з місця якимось несподівано лякливим зворушенням, кинулися геть, а коли опинились далеченько від дідової хати, то зупинилися, прислухаючись. Проте нічого не почули, крім мовчання снігів і настороженого безголосся села.

— Сюди скрипка не долетить,— з жалем сказав Дудка.

— Треба було до нього в хату зайти,— мовив Тарас.

— Хіба до нього зайдеш? — заперечив товариш.— Там стільки снігу під дверми наметено, що не пролізеш. Він і сам надвір не потикається.

— А як живе?

— Та як? Живе — і все.

Коли опинилися майже вдома, Дудка знову озирнувся і гавсібіч з таким виглядом, ніби й справді хтось міг підслухати, і сказав:

— Нікому не скажеш?

— Що? — й собі озирнувся Тарас.

— Не щокай!.. Нікому не скажеш?

— Нікому.

Дудка притулився губами до Тарасової щоки й зашепотів:

— Завтра зранку підемо на гатку й поллємо водою оту закрутину щоб намерзло, щоб слизькою стала.

— А навіщо? — не міг второпати.

Дудка для певності ще раз озирнувся. Й знову залоскотав Тарасову щоку шорсткими губами.

— Йтиме німецька машина, то на повороті, де поллємо водою, посковзнеться і звалиться в став.'

Думав — сваритиме мати, що так довго никав десь, не приносив їй чобіт і хустки, а мати хоч би що. Мабуть, подобріла трохи, поки його вдома не було. То сам зізнався, де був і що бачив.

— Ну й вигадали ж! — усміхнулася мати.— Немає діда Тодося в селі уже другий тиждень.

— Нема? — здивувався Тарас.

— А нема! Бо не було чого їсти, то подався до своєї дочки в Писарівку, в неї живе.

До вечора про це більше не розмовляли. А ввечері мати сказала:

— То могло бути, що чули скрипку. Бо зі мною теж так буває, коли йду повз дідову хату. Йду — і чую скрипку. Добре знаю, що нема Тодося — двері замкнено, не прометено біля порога,— а однаково здається, що грає хтось і грає...