Мама опустила Дениска на підлогу, і вони удвох побігли одчиняти.
На площадці стояла Марія Іванівна… з листом у руках.
— От… будь ласка!.. Зараз поштарка розкладала внизу денну пошту… А я знаю, ви давно чекаєте…
— Ой! Спасибі! Спасибі вам, дорога моя!.. — Мама рвучко обняла Марію Іванівну й поцілувала її в щоку.
— Дякую! — вигукнув Дениско, перехопив листа і, сміючись, кинувся в кімнату.
— Ой! Ти куди? — вигукнула мама.
Марія Іванівна засміялася…
А потім вони сиділи, обнявшись, на тахті й читали татового листа.
"Любі мої, дорогі мої Оксана і Дениско!
Нарешті маю змогу одіслати вам листа. А то, чесне слово, не було аніякісінької можливості. Ні написати, ні,тим більше, одіслати. Експедиція наша, як ви знаєте, вела пошук у гірських районах Північного Уралу. Цілий місяць дряпалися ми по горах. Але недаремно. Можете привітати нас з великим успіхом. Ми знайшли родовища мінералів, де присутні РЗЕ (рідкоземельні елементи), лантаноїди. Пишу для Дениска, щоб він знав, що це таке. Це, синку, дуже важливі, дуже потрібні корисні копалини. Їх застосовують і в металургії, щоб виплавляти метали високої якості — сталь, чавун, алюмінієві та магнієві сплави. І в атомній техніці вони по трібні — для захисту від опромінення. І в медицині (це тобі мама може підтвердити) — для портативних рентгенустановок. І в сільському господарстві — як мікродобрива… Всього й не перелічити.
Вже саме слово "рідкоземельні" вказує про те, що зустрічаються вони дуже рідко, і тому кожне їхнє родовище надзвичайно важливе для нас.
А знайти родовище допомогла нам пригода досить-таки невесела. Один з наших робітників, Сергій, молодий хлопець, який мріє стати справжнім геологом, дуже запальний, але не дуже обережний, знехтував правилами безпеки і зірвався в ущелину. Це ще його й наше щастя, що схили були порослі кущами, він хапався за них і тому не розбився на смерть, а тільки поламав ноги й руки. Ми з Андрієм Омеляновичем спустилися в ущелину. І отам, в ущелині, рятуючи Сергія, й побачили гірський розлам.
Витягли Сергія. Андрій Омелянович та інші товариші транспортували потерпілого у найближчий населений пункт (а він був не дуже близький), бо і вертоліт викликати не можемо (то ж Сергій ніс рацію і з нею загуркотів у прірву, розбив ущент). І дельтамотоплан вийшов з ладу. Ну хоч плач, одне до одного… Словом, вся експедиція в повному складі мусила транспортувати бідолаху Сергія, по черзі нести його на руках. На місці лишили тільки мене. Спустився я назад в ущелину. І провів там кілька днів, поки не повернулися наші. Розвідував, досліджував, шукав… Іноді, особливо у дощові ночі, бувало трохи сумно й самотньо. І рятували мене тільки думки про вас, мої дорогі й любі…
Але все це вже позаду.
Скоро побачимося.
Обіймаю і цілую вас міцно.
Ваш Геолог".
— "Позаду"! — шморгнула носом і притулила руку до очей мама. — Як він там в ущелині був… один… Уночі… у негоду… Це ж умерти можна!.. "Трохи сумно й самотньо"… Добре мені "трохи!"
Раз він пише "трохи", я собі уявляю, що там було. Бідненький!..
Мама заплакала.
— Мамо! — Дениско не міг бачити маминих сліз. — Все ж уже позаду. Ну чого ти!
— І все ота гарячка, оте нехтування правилами безпеки! Я б того Сергія!..
— Він же й так розбився. Ти ж лікар…
— Та, звичайно, бідний той Сергій. То я просто…
— І завдяки йому відкриття зробили… Не плач, мамо!
— Я не плачу. То я од радості…
19. ЩЕ ЛИСТИ
Денискові так незвично було снідати разом з мамою у будній день! Раніше вони снідали разом лише у вихідні.
Коли мама пішла на роботу, Дениско сів перечитувати татового листа.
Тричі підряд перечитав. Але йому треба було ще з кимось поговорити про тата.
Ну, з ким же йому поговорити, як не з сьомою квартирою!
Він набрав номер.
Трубку взяв дід Кирило.
— Алло! Я слухаю!
— Доброго ранку! Це Дениско.
— А-а… Здоров-здоров! Як живеш?
— Сьогодні добре живу! Бо вчора одержав листа від тата.
— Я знаю. Мені Марія Іванівна говорила. Поздоровляю. Сподіваюся, все гаразд?
— Можна, я до вас зараз зайду? Бо по телефону…
— Заходь, звичайно. Тільки почекай трохи, поки я дошкандибаю відчинити.
…Дениско читав уголос татового листа, а дід Кирило, наставивши праве вухо (воно в нього краще чуло), уважно слухав.
Коли Дениско закінчив, дід Кирило кахикнув і сказав:
— Молодець у тебе тато! Геройський, видать, хлопець.
Дениско зашарівся від радості, від гордості за тата.
— Геологи — то, вважай, піонери — перші, з кого починається наше господарство, промисловість наша і взагалі цивілізація. Знайдуть вони руду — буде метал, будуть машини. Знайдуть нафту — буде бензин, щоб ті машини рухалися, їхали. Знайдуть вугілля — буде чим топити теплоелектростанції. Значить, буде електрика, енергетика, одним словом. І для сільського господарства мінеральні добрива геологи знаходять. Дуже потрібний твій тато нашому народові, нашій державі.
— А ваша… а ваша вся сім’я яка потрібна! Ого-го! — вигукнув Дениско.
— Правильно! І наша. І всі інші сім’ї… Слухай, а хочеш, я тобі теж деякі листи почитаю. Якраз на цю тему.
— Які листи? — у Дениска тенькнуло серце у раптовому передчутті.
— Та листи учнів моєї Марії Іванівни. Які вже давно дорослими стали.
— А хіба можна читати чужі листи?
— Ну, це не зовсім чужі… Все-таки Марія Іванівна в мене вже років п’ятдесят з гаком рідна дружина… І листи такі, що ми їх частенько усією сім’єю читаємо. То, вважай, не листи, а художня література.
Дід Кирило вийняв з шухляди цілу паку листів у конвертах, почав їх перебирати.
— О! Ну хоча б оцей…
"Здрастуйте, дорога Маріє Іванівно!
Здрастуйте, люба моя вчителько!.. Пише до Вас Михайло Череда, колишній Ваш учень 1950 — 1954 років. Я давно хотів написати Вам, та не було адреси. А оце позавчора зустрів однокласника свого Віктора Кузовкова. Пам’ятаєте, білявий такий, з довгим носом. Він тепер командир літака Іл-86, літає на внутрішніх і навіть міжнародних лініях. Почали ми з ним згадувати школу, згадали, звичайно, Вас (він у Вас недавно був у гостях). І я вирішив написати. Бо от минуло вже більше, як тридцять років, а Ви для мене й досі — один з найсвітліших спогадів безповоротного дитинства. І не тому тільки, що навчили мене грамоти, що були першою у житті вчителькою, а тому, що Ви особлива, я б сказав, сонячна людина", — дід Кирило якось ніяково гмикнув у цьому місці і читав далі: "Ви пробудили в нас уяву, фантазію, прищепили любов до активності, до того, що життя обов’язково мусить бути цікавим, і робити його цікавим повинен кожен з нас. Яку користь, якби Ви знали, приносив отой "ігровий момент" на Ваших уроках! Оте, що Ви з нами грали у різні секрети й загадки! Мені в житті це дуже знадобилося. Працюю я на Жданівському ордена Леніна і ордена Жовтневої Революції металургійному комбінаті імені Ілліча…"