– Де телефон? – Він спробував сісти.
– Нічого не вийде, – заявила сестра. Вам не можна розмовляти по телефону і взагалі хвилюватися.
– Тоді подзвоніть ви. Викличте Хартфорд 61-16 і попросіть Поля Медвіга. Скажіть, що мені необхідно його негайно побачити.
– Містер Медвіг приходить сюди щодня після обіду, та навряд чи доктор Тейт дозволить вам з ним розмовляти. Правду кажучи, ви і зараз говорите більше, ніж вам належить.
– Тепер що? Ранок, день?
– Ранок.
– Не можу я так довго чекати. Подзвоніть йому негайно.
– Зараз прийде доктор Тейт.
– Не потрібен мені ваш доктор Тейт, – сказав Нед роздратовано. – Мені потрібен Поль Медвіг.
– Будете робити те, що вам велять, – відказала сестра. – Лежіть спокійно і чекайте доктора Тейта.
Нед понуро поглянув на неї.
– Ну й сестра милосердя! Вам що, ніколи не говорили, що з хворими не можна сперечатися?
Вона пропустила його питання повз вуха.
– А крім того, ви робите мені боляче. У мене щелепа болить.
– Менше розмовляйте, тоді не буде боліти, – відповіла сестра.
Нед помовчав трохи, а потім запитав:
– А що зі мною сталося? Чи ви цього ще не проходили?
– П'яна бійка, мабуть, – відповіла дівчина і не змогла стримати усмішки. – Ні, правда, послухайте, вам не можна так багато розмовляти. І нікого до вас не пустять, поки доктор не дозволить.
2
Відразу ж після полудня прийшов Поль Медвіг.
– Дуже радий, що ти живий! – зрадів він і обома руками потис ліву, незабинтовану руку Неда.
– У мене все гаразд, – заспокоїв Нед, – але тут є одна термінова справа: треба відвезти Уолта Айвенса в Брейнвуд і поводити по крамницях, де торгують зброєю. Він ...
– Ти мені вже говорив про це, – вставив Медвіг, – все зроблено.
Нед спохмурнів.
– Говорив?
– Авжеж! В той самий ранок, коли тебе підібрали. Тебе зразу ж відвезли до лікарні, але ти не підпускав до себе лікарів, поки тобі не дали поговорити зі мною. Ну, я і приїхав. Ледве ти розповів мені про Айвенса, як зразу ж втратив свідомість.
– Нічого не пам'ятаю, – протягнув Нед . – Так ти до них добрався?
– Так, Айвенсів ми схопили. І після того, як Уолта впізнали у Брейвуді, він розколовся. На попередньому слуханні присяжні признали винними Джеффа Гарднера і двох других, але Шеда притягнути до цієї справи ми не зможемо. Айвенса підбив такий собі Гарднер, усі знають, звісно, що він без наказу О'Рорі і кроку не ступить, але одне діло – знати, друге – довести.
– Джефф? Це той, що скидається на горилу? Його вже взяли?
– Ні, Шед, вочевидь, приховав його, коли ти втік. Адже ти у них був?
– Ага. В "Собачій конурі," нагорі. Я пішов туди, щоб поставити капкан на цю ірландську лисицю, і втрапив сам. – Нед спохмурнів. – Пам'ятаю, я прийшов туди з Віскі Вассосом. потім мене укусила собака, потім мене били Джефф і якийся рудий хлопчак. Пожар там ще був. Ось, мабуть, і все. Хто мене знайшов? Де?
– Поліцейський. Ти повз навкарачки, стікаючи кров'ю, посеред Колман-стріт. Це було о третій годині ранку.
– Теж знайшов собі заняття!
3
Маленька сестра з великими очима обережно прочинила двері і боязко просунула голову.
– Увійдіть! – запросив Нед Бомонт втомленим голосом. – Ми що, в хованки граємо? Раз, два, три, чотири, п'ять – я іду шукать. Вам не здається, що ви вже вийшли з цього віку?
Сестра розчахнула двері і зупинилась на порозі.
– Не дивно, що вас відлупцювали, – сказала вона. – Я хотіла дізнатися. чи прокинулися ви. Там містер Медвіг і ... – придих у її голосі став помітніший, очі загорілися яскравіше, – з ним леді.
Нед поглянув з цікавістю на неї.
– Що за леді? – насмішкувато запитав він.
– Міс Дженет Генрі, – відповіла вона так, ніби сповіщала про приємну несподіванку.
Нед повернувся на бік і заплющив очі. Куточки його губів затремтіли, однак голос став байдужим.
– Скажіть їм, що я ще сплю.
– Як ви можете? Та й взагалі вони тепер здогадалися, що ви не спите. Інакше я вже давно б повернулася.
Нед театрально застогнав і припіднявся на лікті.
– Доведеться відмучитися зараз, – забурчав він. – Бо прибіжить іншого разу.
Сестра поглянула на нього з гнівом.
– Нам довелося поставити поліцейського біля лікарні, – зауважила вона презирливо, – щоб відбиватися від жінок, які вас обступають.
– Вам легко говорити, – зітхнув Нед. – На вас, видно, світлини сенаторських дочок у газетах справляють незгладиме враження, але це тільки тому, що вас вони не переслідували. А мені вони отруїли все життя. Вони і їх кольорові фото. І завжди сенаторські дочки, самі сенаторські дочки. Ні, щоб яка-небудь там дочка члена палати представників, міністра чи, на худий кінець, члена міського управління ... Як ви гадаєте, в чому тут справа? А може, просто сенатори більш плодовиті, ніж ...
– І зовсім не дотепно. Втім, вся справа , очевидно, в тому, що жінки не можуть встояти проти вашої зачіски. Я їх приведу, – додала вона і вийшла.
Нед глибоко зітхнув, очі його заблищали, губи розтяглися в мимовільній посмішці. Однак, коли Дженет Генрі увійшла в палату, він привітався з нею недбало, хоч і ввічливо.
Вона зразу ж підійшла до ліжка.
– О, містере Бомонт, я так рада була довідатися, що ви швидко поправляєтеся. Я просто не могла не прийти. – Вона взяла його за руку і усміхнулася. Її карі з рудими іскорками очі здавалися ще більш темними через світле волосся. – Отож, якщо вам не до душі мій візит, будь ласка, не лайте Поля. Це я змусила його взяти мене з собою.
Нед усміхнувся.
– Я страшенно радий, що ви прийшли. Це дуже люб'язно з вашого боку.
Поль Медвіг, який зайшов слідом за Дженет, обійшов ліжко і став з другого боку. Він радісно усміхався, поглядаючи то на Неда, то на дівчину.
– Я знав, що ти будеш задоволений, Нед. Я так їй і сказав. Як справи?
– Відмінно. Підсуньте стільці, сідайте.
– Ми не можемо затримуватися, – заперечив Медвіг. – Я мушу зустрітися з Маклафліном.
– А я – ні. – Дженет Генрі знову усміхнулась Неду. – Можна, я залишуся? Зовсім ненадовго.
– Буду щасливий, – запевнив її Нед.
Медвіг, сяючи від задоволення, підсунув до ліжка стілець і усадовив Дженет. Затим він поглянув на годинника.
– Треба бігти, – мовив він жалібно і потис Неду руку. – Тобі що-небудь потрібно?
– Ні, Поль, дякую.