Ще день не згас і не настигла ніч,
А на майдан зібралось люду сила:
Із лугу з вилами і косами зійшлись
Скельчани й зарічани — всі збрелись,
Усіх сюди згукав юнак Данило...
І хвилювався сход, і глухо гомонів;
Зідхали, думали, пригадували Бога...
Чи снилося таке кому ві сні:
Вони накликали на себе кару й гнів —
Вони на луках
Вбили ланового!
Кипів Данило: "Чом же мовчите?!..
Усіх побить! Усе на пил зітерти!
Ік чорту це криваве і "святе" —
Оце чудовисько... Чого ж ви мовчите?
Злякались смерті?!
Панове злидні,—
Правди аніде!
Не дошукатись правди гречкосіям.
Так ліпше ж нехай кара загуде —
Мужицька кара!.. Ми їх доведем
Або помрем і спочивок знайдем,
Або — розтрощим
І, як дим, розвієм...
Що губим ми?!"
Хрестилися тітки
І плакали невтішними сльозами,
А на гарбі стояв юнак палкий
І у мужицькі голови кріпкі,
Немов камінням,
Бив
Словами:
"...Громадо чесна! Каяття нема!
І завтра прийде кара неминуча...
Невже ж та нам сокири не втримать,
Щоби не датись голови здіймать
За трутнів
Неробучих?!"
У тишині з плачем гудуть жуки,
А десь встає примара з канчуками: ...
Московське військо... треуголки і штики...
Стискають граблища корявими руками.
Анітелень.
Аж ось хтось обізвавсь:
"Еге... Але... ти знаєш що, Даниле,—
То правда все — оці твої слова,
Але ж... своя дорожча голова,
Хоч тяжко нам, а все ж... життя нам миле..."
"А так, авжеж,— озвалися другі,—
Умерти зовсім — штука, знаєш, теє...
Одпорять нас — так що ж,— ці упруги
Позаростають, та і все, ги-ги,
Пороли нас не так і що ж — не теє..." —
Поблід Данило. Зблід і захолов.
"...Не теє... Теє..." — гомонить громада.
У серці кригою взялась гаряча кров:
Боров він рабськість цю, боров — не поборов
І слів не має,
і чорт-має ради.
А зборище шумить: "Не треба, геть!
Тобі то що, а в нас і жінка, й діти...
Хто хоче вмерти — той нехай помре,
А ми не хочем — нам би дихать... жити..."
То кида хтось один свої думки,
То хтось один за всіх надривно виє,
А решта — ані слова, ні за ким.
Вислухують понуро мужики
І хилять важко мозолясту шию...
Неначе ніж у серце крижане,
Неначе пазурі роздерли шерхлу рану:
Усі мовчать, а хтось один клене...
І тільки дружньо, мов у яструба, вогнем
Блиснули очі
Дівчини Мар'яни.
Блідий Данило миттю спалахнув:
"Раби!
Посміттюхи!
Покірна чернь безсила!..
Тягніть ярмо!.. Я — годі, дотягнув.
Я сам піду!" —
У гніві розмахнув
І на скіпки
об віз розщепив вила...
Голос:
"...Стій, Даниле! Стій!..
В тобі святий вогонь горить, юначе.
Хай я й старий, та ще в руці моїй
Втримається, хоча не меч, так кий —
Ходім!
Нехай ця челядь плаче...
Ходімо, сину!.. Хай ми і помрем,
Але неславу терпіти доволі,
Доволі! Мертвих сором не бере,
І не видать, як плачеться старе
І як мале конає босе й голе,—
Ходім!..
Людей?..
Хто смілий, той піде,
Іще жиє десь довбиш наш чудовий,—
Ударимо на збір...
Ми найдем і таган ,
І зброю знайдемо, закопану в людей,
Ножі наточимо і пополощимо в крові, —
Ходім!.."
Стояли і вагались кріпаки;
Усі до одного постали на майдані
І заніміли в розпачі тяжкім.
Вагаючись, чекали на штики.
Вагались — аж до слів останніх:
"Ходімо, сину"...—
Й челядь загула,
Та й обкипіло в інших серце кров'ю!
Не втерпіли... Немов орда мала,
Знялися з галасом і подались з села,—
Туди, де тліють
башти під горою.
Не втерпіли — проснувся дух дідів,—
Терпець урвався, й злість заговорила...
Крикливий шлях пилюкою кадить...
Мигають граблища і бороди руді...
Веде перед
стрункий юнак Данило.
XII
А на горі в той час
В ігумена отці
Ділили їхні душі між собою.
Келейний пише, ризничий в руці
Трима пергамени, реєстри, папірці,
Мусолить пальці сизою губою:
"П'ять тисяч черні; двісті клобуків,
На кожен з них по два десятки сірих...
Ми витягнем всі жили з мужиків,
А врешті доб'ємось-таки,
Що слава наша заблищить над миром.
Обитель виросте багата і міцна —
Засяють храми горді і величні —
І буде на ввесь край така одна.
Усіх затьмарить славою вона
І прогримить
На віки вічні...
Ми чудеса сотворимо отут,—
І будуть мощі і отці святії.
Прийдуть паломники ко нашому хресту
І прогримить, сподоблене Христу,
Навік-віків
Ім'я І є р є м і ї!"
Ігумен важко голову підпер.
Ігумен:
"Ми мусимо зробити так віднині:
Прийшов для нас слушний момент тепер,
Так от, брати, щоб задум наш не вмер,
Ми мусимо поширить володіння:
Од Котельви і аж до Грунь-Ташань,
І од Куземина по селище Журавне...
У цьому нам ніхто не поміша,
Замажем, не пошкодуєм гроша
І, з ласки Божої, все буде чинно й справно".
Лутище, Буднє й Гонтівські ліси
Лягли в хижацькі плани на папері,
І тишаться таємно голоси.
Ах, як кортить їм ще шматок вкусить.
Гадають... Лічать... Чухають носи...
Аж раптом!..
Відчинились двері:
"Благослови, Владико!!! —
І ключар
Влетів засапаний, не ждав благословення,
Як до хреста, до власного ключа
Приник, наляканий, і з жахом закричав:
— Убили Сергія!!!" —
І впав, простягти жмені.
Злякалась братія...
Ігумен відсахнувсь:
"Кажи, раб Божий… толком, в чому справа.
Що? Де? Коли?!"
Ключар:
"О, дай передихну,
Убила розлютована орава...
Я сам цього, далебі, й не збагну:
Убили в луках... за удар бичем...
З землею розмішали ланового!
Лупили всі... Одірвано плече,
Побито ребра...— так ключар рече,
А сам все хреститься до образа старого: —
Ой!..
Упокой, Господи, душу раба твого —
Інока чесного —
Сергія новопреставленого..."