Политі кров'ю, потом і слізьми,
Накриті пилом давнішньої слави.
Вони-бо знали гуннів і татар,
Вони-бо знали диких печенігів...
Але на гори — ліг бронею пар,
На камені — кропив'яні вериги.
І тільки інколи в негоду уночі,
Як упаде на землю темна осінь,
Хтось по руїнах ходить і кричить,
Хтось по руїнах ходить і голосить...
***
Тече ріка, як двісті літ назад.
Зійшлись дуби, чупринами кивають...
Навіть вони, якби ввійшли в азарт,
То б спромоглись не стільки розказать,
Аніж оцей
Дідусь оповідає.
Село Скелька, травень 1928 р.
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
(СПРАВЖНІЙ)
І
Ударив дзвін чотиристапудовий,
Гойднув скривавленим на сонці язиком.
Здригнули далі...
Дзвін ударив знову —
Гукає і гуде без слова,
Гуде, як вирок, як могутнійший закон.
Упершись банями зі скелі під зеніт,
Величний, як Хеопсова могила,
На кряжі манастир стоїть
(Володар, князь околиці всії)
І дзвонить,
і гнусавить,
і кадилить...
II
Готичні башти, мури, і сади,
І чорна брама, кована залізом,
Хрести, і бані, й молодик блідий,
За хрест зачеплений,— відбилися в воді
В свічаді воронім, а понад низом —
Ген, скільки оком кинеш, навкруги —
Піски і синь,
Село, бори і далі...
То все маєтки впали до ноги,
Запнуті, ніби відлиском снігів,
Серпанком тихої вечірньої печалі.
III
Протнула Ворскла їх — кривий погнутий меч,
Що, переможений, упав на полі бою,
Упав важкий до ніг нових предтеч,
І землю надвоє розтяв той меч собою.
IV
Ударив дзвін... І кола по воді
Розбіглися,— вудилище кленове
Підняв чернець одутний і рудий,
Перехрестився і од праведних трудів
Потяг на гору — слухать Боже слово.
V
А під горою:
З свистом лановий
Зганяє челядь красти боже сіно.
І йдуть скельчанські й зарічанські кріпаки
Складати свої болі у стіжки —
Ідуть покірно, з співом-голосінням.
Блищить і піниться примара золота
(То Богом прип'ятий ковчег святого Ноя),
І дивиться на села та міста,
Як крутяться кріпацькі душі там,
Мов флюгери
над сірою стіною.
VI
За мурами, у чорних клобуках,
Заховані від погляду людського,
Пішли, як тіні, з миром на руках
Раби Всевишнього в невидимих вінках —
Пішли на бесіду,
На раду з паном Богом...
VII
Ударив дзвін,
І ризничий устав;
Сьогодні в нього клопоту по шию.
Надів клобук, пергамени дістав —
Пішов під брязкіт срібного хреста —
Пішов на змову до намісника Христа,
На раду
До отця Ієремії...
Гуде луна, як в пащі катакомб,
У безконечнім лабіринті келій,
Біжить за чорним іноком слідком
Туди, де хмуриться хрестом кінечний ромб,
Де таємницею сповиті капітелі
VIII
Важке чоло, нахмурене, круте,
Мов крила яструба, підперли темні брови,
То кібець
Комусь лаптики плете
І думу думає... В і н думає про те,
Про що сам Бог не зна. До шуму крови
Вслухається... З очей тікає сон;
Дух спокою в горнилі дум загинув.
Ігумен сам, сидить як фараон,
Як князь на троні в сонмищі ікон,
Сидить, одкинувши углиб дебелу спину.
Та чорний крук,
Насупивши чоло,
У кріслі княжому, в розкішному покої
Торкає бороду задумано крилом,
Кошлатить бороду пухнастою рукою...
Ігумен він! Чого ж в тенетах дум
Корпить душа, чого так серце скніє?
Адже, як тільки схочеться йому,
Простягне руки, і вони візьмуть.
Ніхто йому перечить не посміє.
Авжеж! Але...
Та гей і єсть така,
Єсть сила владна, вічна і фатальна,
Така тендітна і страшна рука,
Що королів кладе до каблука
Одним лиш помахом, одним кивком звичайним.
Відколи світ — не втік цього ніхто;
І часто — грізний та бундючний імператор,
Що світ поверг до ніг своїх перстом,
За полонянкою волочиться хвостом —
За крихту ласки ладен слід лизати.
Так-так, лизать...
І ось ігумен він —
Володар, князь, він деспот, а віднині —
Бундючна цяцька у руках рабині.
І не рятує чин,
І не рятує дзвін...
Давно отак "пан" спокою одбіг,
Не день, не два він грізний і понурий,
І чують всі той настрій на собі —
Кленучи світ, терплять його раби,
І щуляться хатки в німій зажурі.
Горить лампада,
І блукає тінь
Од ланцюжків по лицях Іісуса;
В барвисті шиби вдаривсь сніп промінь —
І в тишині лягла червоносинь
На килими й на старці сивоусі...
І вторить килим думам, як ві сні.
Жаданий образ виплив з-за ікони,
Заповнив, полонив.
Ігумен стиснув скроні,—
Забув себе і вік, неначе мить...
Дарма годинник вусом шерехтить,
Даремне там сміються й кличуть дзвони.
Що дзвін йому? І що йому закон?
Владиками помазаний владика!..
Ніхто не сміє ставить перепон —
Для них він пан і сам собі закон,
Було і буде так одвіку і довіку.
Як чорний крук,
Насупивши чоло,
У кріслі княжому, в розкішному покої
Торкає бороду задумано крилом,
Кошлатить бороду пухнастою рукою.
І жде... Чого? Про те ніхто не зна.
Секунди в сумніві рахує і складає.
Ну, хто в цьому ігумені впізна
Його, як є? Сорок друга весна,
Немов сімнадцята, обіцяне чекає...
І раптом — стук. Неначе вдарив ток,—
Здригнув ігумен, вірить і не вірить.
Момент іде. Його жаданий крок
Він чує, чує... Тисне на висок
Схвильований, збентежений без міри;
Устав. Звершилось! О, чудесна мить!
Прийшов вінець його тяжкої муки...
Обсмикав рясу, хрест здійняв:
Ввійдіть!..
І наперед подавсь, простягти руки.
Удруге стук: "Во ім'я всіх Богів:
Отця, і Сина, і Святого Духа..."
"Амінь,— сказав ігумен, не дослухав,—
Амінь, амінь!" —
І... ризничий уплів,
Закривши двері вслід спокійним рухом.
...Ігумен сів, ігумен важко сів,
Немов облитий зимною водою;
І стало важко так і байдуже зовсім,
А десь регоче сотня голосів:
"Фюї-їть, обдурено!.."