— Горе і є горе, — це мати сумно.
— Побачила мене — й перестала вити, лащиться. Ну, раз лащиться, то не страшно, я й відв’язав, її мотузком прип’яли. Тікай, кажу. А вона й не знає, куди тікати, бо слід прохолов давно. Ось і зосталась коло верби, а ваш Грицько там і знайшов її.
— І як то люди Бога не бояться? Прив’язали до верби…
— А чого тим людям боятися Бога, коли Чорнобиль страшніший? Вони й самі — як оцей собака.
— Таке набалакаєте, діду Кириле.
— А таке! — дід затято.
— Чого ж вони за собаку страшніші?
— А того, що були там, де і їхній собака!
— Були, авжеж, то й що?
— А те! Хіба не заразишся? Заразишся. Але ж які — не самі себе прив’язали до дерева, а собаку. Самі ж заражені, самі! То чкурнули в світ поміж людей, щоб заражати їх, бо ж заразні самі.
— Діду Кириле, де це таке чувано…
— А чувано, чувано… Де це вона, га, ота сука? — Дід Кирило тупцяє, озирається. — Живуча! Здихає, а туди ж — до кобелів, тепер надумала щенитися. Ви ото спізнилися, еге. Чом десь не відвели в ліс і так само не прив’язали до дерева?
— Хто б це відвів? Я? Чи малий?
— Мене попросили б — я відвів.
— Не додумалася.
— Отож-бо, що не додумалася. — Дід Кирило, не побачивши ніде поблизу Пальму, вражено крутить головою. — Хе, й осліпла, й окривіла, та однаково цуценят хоче. Що то живе створіння. А яких вона цуценят приведе? Таких, як сама? А кому ті цуценята треба? А ті цуценята самим собі треба? Ото знаєте, що зробіть?..
Дід Кирило щось бубонить — від криниці не чути, хоч як Грицько прислухається, тамуючи сльози.
— Що ви кажете? — не чує й мати.
— Самі боїтеся — покличте мене, — голосніше бубонить дід Кирило. — Потоплю вам цуценят у копанці, як тільки приведе. Як тільки приведе, зразу й кличте мене. У копанці за селом утоплю.
Зрештою, Грицько витягує з криниці воду, бере в руки відро — і йде прямісінько на них, на матір і діда Кирила. Губи в нього сіпаються, вода розхлюпується з відра, в очах стоять сльози. Хоче сказати щось, але слова клубком стають у горлі. Впритул підступає до сусіда, та раптом відро виривається з рук, вода розливається під ноги, а Грицько перечіпляється й падає.
І тоді з-за хати вигулькує Пальма.
Живіт у собаки обвисає, бігти Пальма не може, але з вигляду — скажена, гарчить, ось-ось кинеться. Й дід Кирило задкує:
— Ну, ну… — Й хоч Пальма не така страшна, але він справді боїться. — Ти що, з реактора вирвалася? Здихай уже швидше.
Грицько зводиться навкарачки з калюжі, хапає порожнє відро, наче збирається пожбурити перед собою, кричить плаксиво:
— Не здихай, Пальмо, чуєш? Не здихай!
Обіймає Пальму, вона лиже йому обличчя.
— Тьху! — плюється дід Кирило, йдучи за ворота. — Обіймається з собакою, як з мамою рідною. Ото заразу цілує, бо йому зараза дорога.
— Дитино, дитино, — просить мати, — не цілуйся з собакою. То ж собака.
— Пальма, — схлипує Грицько. — Моя Пальма… Ходімо звідси, ходімо, бо тут не можна залишатися.
— Ти куди? Вернися! — вже навздогін кричить мати. Але, здається, не чує ні Грицько, ні Пальма, бо обоє не оглядаються на материн голос, бо обоє дружно біжать. І Пальма біжить, поглядаючи знизу вгору, волочачи задню лапу. Здається, ладна бігти з Грицьком на край світу, і він з нею так само.
— Я тебе не дам скривдити, не дам, добре?
Пальма вищирює ікла, наче всміхається радісно…
Ось і ліс на зелених горбках — дуби та берези, а поміж них — зарості і черемхи, і ліщини. Тут вони й зупиняються, оглядаючись на село, що зблискує сліпучим склом вікон, де-не-де куриться димками багать. Наче остерігаються, що за ними хтось женеться. Але ніхто за ними не женеться.
Пальма, висолопивши рожевого язика, сідає на землю, поглядає то на село, то на свого рятівника Грицька.
А він лише тепер немов помічає, що опинилися в лісі. Що він плечем спирається на березу. Що в березі на рівні його грудей проверчено дірку, з якої ранньої весни точили сік і з якої зараз тече не так сік, як щось в’язке й зеленкувато-каламутне.
— Пальмо, — каже, — давай замажемо оцю дюромаху, бо це рана, березі болить.
Знаходить штурпачок, наколупує глини — й запихає в дірку, аж поки глина набрякає каламутною березовою кров’ю — і вже не вивалюється з дірки. Грицько старанно шмарує долонею глиняну замазку, вже й зашмарував, тепер на стовбурі берези слизіє біло-рудий пластир.
— Загоїться, — каже Грицько. — Поболить і загоїться… Тут ще є покалічені берези, ходімо, Пальмо.
Справді, неподалік надибують молоду березу, у виточеній рані — білий марлевий джгутик, який звисає над скляною банкою. У скляній банці, мало не по вінця, зібралася зеленкувата збухтіла рідина. Грицько сердито підфутболює черевиком банку, аж Пальма гнівно стрибає слідом за банкою, гарчить!
Грицько викидає марлевий джгут, замазує глиною дірку в стовбурі, бубонить щось під носа, а Пальма прислухається до того бубоніння, ніяк не втямить, а тому стиха скімлить, наче просить:
— Що ти сказав? Голосніше.
А до третьої покаліченої берези вона вже сама веде Грицька, зуміла роздивитись, хоч і сліпа на одне око, а тому, радіючи, весело підстрибує, втішено скімлить…
Позамазувавши рани березам, Грицько збирає ранні весняні квіти — й густо-синього кольору лапатий ряст, і лісовий сон, і жовту гусячу цибульку. А Пальма — допомагає. Перебігає по сухому листю поміж кущів та дерев, завмираючи там, де найрясніше росте ряст чи лісовий сон, зупиняється і, підбадьорливо задираючи морду, очікує на Грицька: мовляв, не барися, поспішай до мене, я перша знайшла.
Зрештою, з нарваних квіток Грицько, сівши на широкому пеньку під безлистим голим дубом, сплітає вінок. А щоб вінок не розпався, то сплітає квітки довкола тонкої та гнучкої ліщинової гілки.
— Славний? — показує вінок Пальмі.
Вона, присівши на задні лапи, схвально б’є хвостом по листю.
— Мені личить?
Грицько, всміхаючись, приміряє вінок до своєї голови, й собака задоволено крутить пухнастим хвостом.
— А тепер тобі приміряємо.
Грицько вмить чіпляє вінок на шию Пальмі, хутко скручує вузлом ліщинову гілку внизу. Здається, Пальма спершу нічого не втямить, тільки дивиться на Грицька — і всміхається.
— Яка ти славна у вінку! — сміється і Грицько. — Як дівчина.