І нічого нам іншого не треба?
З цього приводу пише мені Іван Іванович Стебиківський із Херсона: "Я лікувався у Трускавці і якось по телевізору слухав Ваш виступ по Львівському тебелаченню. Ви розповідали про свої депутатські справи, про потребу національного виховання, національної свідомості, бо, мовляв, без цієї свідомості не можна бути справжнім сином землі і справжнім господарем. Треба знати історію і треба торкатися до її болючих "білих плям". А я особисто вважаю, що нема потреби день при дні вдовбувати нашим дітям про "білі плями" в історії, безконечно звинувачувати Сталіна та його оточення. Не перечу, перегини, культ особи, репресії були, але у тридцятих роках вирував також народний інтузіазм соціалістичного будівництва. Був Дніпрогрес, була перемога над фашистською Німеччиною, була післявоєнна відбудова. А хіба перекреслиш визвольний похід Червоної Армії у вересні 1939 року у ваш прикарпатський край, внаслідок якого об'єдналися усі українські землі?".
Ох, Іване Івановичу, торкнулися ви незагоєної рани...
Я читав лист із Херсона і згадував вересень 1939 року, своє село Братківці під Карпатами, вітальну смерекову браму, заквітчану червоними й синьо-жовтими прапорами, промови місцевих комуністів і просто селян, які не "бавилися у політику", зате раділи, що "нарешті ми дочекалися України, волі й землі". Я пам'ятаю також направду радісну неділю, коли поміж селянами ділили дідицьку землю. Мене, тоді дев'ятирічного хлопчиська, найбільше вразили слова білозубого радянського офіцера, очевидно, якогось представника з району, який прямо на полі з командирської своєї сумки роздавав нам, дітлахам, грудки цукру й примовляв, що, мовляв, віднині поле і небо буде належати вам, галичани, віднині ніхто не посміє назвати вас ні "бидлом", ні "кабаном", віднині ви, дітоньки, будете вчитися в українській школі... Я йому повірив...
Атмосферу волі, запах свіжої ріллі, радість почуватися господарем на рідній землі я свого часу спробував передати у невеликій повісті "Тисячу кроків на схід". У ній, на мій погляд, я нічого не перебільшував, не передавав куті меду — така була історична правда, як і правда була в тому, що один із синів старої Орлючки змушений був уночі попрощатися з нею, бо не повірив новій Радянській владі, не повірив, що "настала Україна", був готовий боротися з "такою Україною" — і змушений втікати у світ за очі.
Так, цей блудний начебто син старої Орлючки не повірив в Україну Радянську і боявся її.
Але повірила в неї Орлючка...
Але повірив навіть академік Кирило Студинський і тисячі тисяч робітників, селян, безпартійних, членів і симпатиків КПЗУ, просвітян, кооператорів, студентів, усі, кому снилася "Велика Україна" над Дніпром. Усі вони, очевидно, знали про голод 1933 року, всі вони, очевидно, читали про репресії 1937 року... знали й не хотіли в них вірити — вони хотіли вірити й вірили у Возз'єднання, до якого Галичина йшла з часів Галицько-Волинського князівства, Хмельниччини і визвольних змагань 1918—1920 років; Галичина пам'ятала 22 січня 1919 року, коли на Софіївському майдані в Києві була проголошена Злука Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Постанова Українських народних зборів Західної України 27 жовтня 1939 стала завершальним актом прагнення до єдності усієї української нації.
Треба тільки всім, хто вихваляє Сталіна й "визвольний похід Червоної Армії", не забувати, що "вождеві всіх часів і всіх народів" практично не розходилося ні про ніяке возз'єднання України, йому не боліла ніяка українська рана, у секретних змовах Молотова-Ріббент-ропа нема ні слова про біди українського народу, про його віковічні прагнення. Йосифу Віссаріоновичу розходилося мати між СРСР і Німеччиною санітарну зону і не більше. Так свідчать тогочасні документи й від них нікуди не втечеш.
Але якщо "зона санітарна", то це означає, що вона повинна бути стерильною — з погляду Лаврентія Павловича Берії. Через кордон на Збручі (він, до речі, продовжував існувати) у Галичину й на Волинь їхали і їхали війська НКВС. У кожному районі, містечку купами осідали енкаведисти. Скрізь появилися "чорні ворони" — таємничі й страшні автомашини, про які галичани і волиняни дотепер вичитували із "брехливих буржуазних газет". У глибокій таємниці складалися довжелезні списки людей, яких планували ізолювати з тим, щоб вони не ферментували незадоволення діями нових властей, щоб нікому не спадало на гадку, начебто справді існує якась українська держава і що треба підтримувати все українське. Сталін і його оточення відразу після 17 вересня 1939 року почали виплітати змову супроти возз'єднаної Західної України. Сьогодні знаємо, що Берія планував депортувати з наших країв до Сибіру добру чверть населення. Я переконаний, що рано чи пізно в архівах будуть знайдені детальні плани "деукраїні-зації" України, у тому числі її західних областей. Навіть те, що вже тепер нам відоме, свідчить, що Сталін крок за кроком знищував на Україні Україну — селян, інтелігенцію, свідоме робітництво, духовенство. І почалося це ще у вісімнадцятому році, коли Йосиф Віссаріонович хижо посміхався у вуса з ідеї української (навіть радянської) державності. Мовляв, досить вам, хохли, бавитися у державу. "Батько народів" і "сизокрилий орел", певна річ, не міг не знати, що на землях возз'єднаної Західної України в роки польського окупаційного режиму до вересня 1939 року існувало більше десяти політичних партій (КПЗУ разом із ПКП були розпущені ще в 1938 році за рішенням Комінтерну) — і то% партії досить впливові. Українці також гуртувалися у промислово-торгові кооперативи і союзи, жіночі, студентські, спортивні та професійні організації. Велике значення у духовному житті галицького суспільства мала Греко-Католицька Церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким, яка стала надійним щитом проти полонізації та латинізації. Широко була розгалужена система приватного українського шкільництва — гімназій і початкових шкіл "Рідної школи". Хоч урядова цензура не дрімала, а проте у Львові у тридцятих роках виходило понад 80 різноманітних українських видань — наукові, студентські, жіночі, літературні, дитячі, не кажучи про численні політичні та професійні видання, у тому числі видання з питань фотографії, образотворчого мистецтва. У Львові функціонувала своєрідна Академія наук — Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке мало всесвітній науковий авторитет...