Отак, ваша ясновельможність, навіть у єзуїтському колегіумі не пропадали, не зрікалися святого мужі, якими гордиться уся наша земля. І то нічого, прошу пані, що львівські патриції у тій же ратуші намурували в'язниць, що звалися то "Дорота", то "Під ангелом", то (найстрашніша з них) "Татарня", і в котрійсь із них перебув ніч чи дві син Хмельницького — Юрась, якого шляхта везла "на постійне проживання" до заґратованої, добре стороженої фортеці Марієн-бург, що над Віслою; і це нічого, ласкава пані, що мешканцям будинку № 29 на Ринку дотепер вчуваються стогони полонених гайдамаків, яких приводили сюди на будівельні роботи. Тепер важко простежити, як цей будинок, що перед тим належав польському поетові та історикові Зиморовичу, став власністю коменданта міста Феліціана Коритов-ського, але міські акти зберегли запис, що пан Коритовський, задумавши добудувати третій поверх, використовував на тяжких роботах гайдамаків, яких тортурували в підземеллях міського арсеналу. Не відомо* чи довели гайдамаки будову аж під самий дах, бо міська влада боялася співчуття ребеліантам з боку львівського плебсу і, отже, бунту, тому котроїсь темної осінньої ночі їх вивезли на Гицлеву гору (в район теперішньої вулиці Суворова) і кого повісили, кого зарубали, а кого розстріляли — і ні сліду по них, ні хреста, ні могили... Добре і похвально, що недавно заходами Львівської організації Українського Товариства охорони пам'яток історії і культури вмурували в стіни реставрованого міського арсеналу пам'ятну дошку про перебування тут гайдамаків.
Отак на львівському ринку протягом століть пишеться історія — сторінки її часу радісні та веселі, а коли й драматичні та смутні. І я гортаю їх сьогодні зовсім не для того, щоб переконати в чомусь стару жінку в Перемишлі, яка дихнула мені в душу ворожістю. Гортаю сторінки сам для себе, для власного духовного збагачення, для подиву, для знання моїм онукам: Львів у всі віки працював на історію, Львів — це сама історія. Скільки разів, приміром, проходив мимо будинку № 2 на Ринку, перед тим десь вичитавши, що він належав флорентійському різьбяреві Бандінеллі, і не здогадувався, що саме тут у 1629 році була влаштована перша львівська "пошта". Поряд, на вулиці Ставропігійській, І,— одна з найдавніших львівських аптек, яка міститься у цьому приміщенні з 1733 року. В будинку, де тепер ательє "Дивоцвіт", була колись, за переказами, "руська кравецька школа", де хлопців вчили орудувати ножицями та голкою. Десь тут недалеко мав свою ятку з книжками Петро Книгар, про якого подибуємо згадку у львівських актах під роком 1477. У XVII столітті на Ринку жваво торгував книжками "королівський книгар" Андрій Добрич. І коли вже зайшла мова про книгарів, то варто по-новому поглянути на будинок № 24, де в 1707 році кілька разів зупинявся, приїжджаючи з Жовкви, Петро І; тут він прийняв делегацію братчиків і видав їм грамоту на право безмитної торгівлі книжками по всій Україні.
А хіба можна без хвилювання пройти повз будинок Корнякта, котрий знають усі львів'яни? І не тільки тому, що він є видатною пам'яткою цивільної ренесансної архітектури XVI століття на Україні, що він має єдиний у Львові й на Україні "італійський дворик". Не буду тут описувати, коли, як і ким був збудований цей архітектурний шедевр. Очевидно, досить узяти в руки туристичний довідник і вичитати звідти все, що кого цікавить. Мене хвилює цей будинок тією роллю, яку він зіграв в історії України. У жовтні 1686 року тут був ратифікований "Вічний мир" між Польщею і Росією, який був підписаний навесні того ж року в Москві. Будинок Корнякта на той час був власністю Яна Собєського, і в ньому, зрозуміла річ, містилася тоді королівська резиденція. За "Вічним миром" Лівобережна Україна з Києвом відійшла до складу Росії, що було поворотним актом у нашій історії. До речі, за Київ Польща дістала компенсацію — 146 тисяч карбованців. Як бачимо, не так уже багато коштувала для російського царя "мати городів руських".
Цікаву біографію має будинок на площі Ринок під номером 10. Свого часу його називали "Палатами князів Любомирських"; палати 1760 року були обладнані з семи міщанських будинків, у тому числі кам'яниці відомого поета Шимоновича. У XX столітті про "палати Любомирських" забули, будинок почали називати "оседком "Просвіти".
Коли ж минаю католицький кафедральний собор, з його відчинених дверей, мов із далекої далечини, долітає мелодія меси, то чомусь згадую Мелетія Смотрицького, непростого чоловіка, який дав нашому народові свою знамениту "Граматику Словенську", а сам не втримався від численних спокус — перейшов в уніатство і тут, в оцій львівській "катедрі", року 1629 правив службу божу. Всі православні храми були для нього замкнені, а міщани руські голосно "на цілу вулицю принижали його по-всілякому і називали відступником".
І переказують: плакав Смотрицький, стоячи на порозі.
Каявся?
Коли ж минаю колишній монастир Бернардинів, то вічно (вічно!) долинають до мене з його дворища (власне, з кам'яної криниці) розпачливі крики руських передміщан, які під час облоги Львова Хмельницьким були запідозрені в симпатіях до ребелії, отже, були, мовляв, "шпиками Хмеля". Суд над ними був короткий; у криницю одного з другим, у криницю!
Скільки їх тоді загинуло? Хто рахував? Хто тую криницю монастирську міряв? Лишився про криницю страшний переказ... та ще неподалік збудована монахами колона святого Яна з Дуклі, який нібито "оборонив" монастир і місто від схизматицьких орд Хмельницького.
І ніхто з нас не кинув каменем у тую "переможну колону". Хай стовбичить. Хай свідчить, що історія була складною і кривавою.
Мандруючи вулицями та площами Львова і вишукуючи прадавні скарби, які так чи інакше пов'язані з історичною долею нашого народу, часом надибаю на них у найнесподіваніших місцях. Ось, скажімо, всі у Львові знають: сучасне приміщення театру імені М. Заньковецької побудував на місці так званого Нижнього замку багатий польський граф Станіслав Скарбек. Свого часу графські приспівувачі багато писали про його "патріотизм", про те, що під будівлю, яку зводили на болотистому грунті, забили кільканадцять тисяч дубових паль, що їх селяни привезли з миколаївських графських лісів. Граф, мовляв, нічого не шкодував для театру — ні дубів, ні людей. Воістину, щедрий був пан Скарбек. Ніхто тільки не знає, скільки селян згинуло в лісах, у дорозі, в роботизні каторжній? Цього не надрукували ні польські, ні українські "патріоти". Ні, ніщо не може бути чужим на нашій землі, ніяка будівля, ніяка вежа, ніяка церква, мур оборонний, костьол, замок, бо все воно скроплено потом, слізьми і кров'ю наших предків, все постало з їхньої праці.