Хтось, очевидно, додасть до цих місць ще кілька об'єктів — адже у Львові пам'яток історії, археології, архітектури і культури не одна сотня, і кожна по-своєму дорога й важлива, і все ж, коли мене обсідає сіра буденщина, я йду під старі склепіння, попід мури вежі Корнякта — йду на вулицю Руську. І хоч тут від ранку до вечора видзвонюють, мов у вузькому тунелі, трамваї, хоч на Руській вулиці і на площі Івана Федорова юрмляться люди — мої дорогі сучасники, я, однак, зустрічаюся тут також із далекими нашими пращурами, які тут жили, працювали, боролися, тут умирали і тут їх ховали — багатших у підземеллях Успенської церкви, бідніших — на цвинтарі, що тулився посеред мурів. І хіба аж так багато треба мати фантазії, щоб уявити, що протягом століть русини, які після загарбання Львова Казимиром Великим фактично були загнані в "гетто" на Руській вулиці, не піддаючись ні полонізації, ні онімеченню, з розпучливим завзяттям збирали серед міщан і на передмістях "датки" і будували на цьому клаптику землі, на місці спаленої 1340 року нову каплицю Трьох святителів; а згодом і церкву Успення Богородиці. Тогочасні хроністи-історики з подивом розповідають про стоїчність русинської громади: 1527 року пожежа знищила місто до пня, не обминаючи й Успенського комплексу. Відродження Львова почалося, як це не символічно, саме з Успенського храму, який будував відомий архітектор Петрус Італюс.
У 1571 році Руська вулиця, а з нею і новозбудовані православні храми, знову були "піддані вогню". Випадково це сталося? А чи, може, католицькі собори були під особливим наглядом пана бога? Міські акти про це мовчать. Зате не змогли замовчати іншого факту: братчики, тугіше затягнувши череси, узялися знову за відбудову. Поряд із церквою на кошти грека К. Корнякта споруджується вежа, що призначалася для дзвіниці і спостережної "кімвалиці". А крім того, будівничий вежі Павло Римлянин-Домініці, який довго жив у нашому місті, спорудив її найвищою з усіх наявних тоді веж у Львові — архітектор знав про високі устремління русинів, про їхню відчайдушну боротьбу проти католицького спрута — архітектор, мабуть, симпатизував русинам, бо відразу після спорудження вежі і каплиці Трьох святителів Львівське братство доручило славетному Майстрові Павлу будівництво цегляної Успенської церкви, яку згодом перебудували: поклали стіни з тесаного каменю... стіни ці вистояли до сьогоднішнього дня і є, як твердять спеціалісти, чудовим зразком поєднання ренесансу з рисами народного дерев'яного будівництва.
Я пишу "церква", "церква", мовби забуваючи, що це була культова споруда; ні: я нічого не забуваю, я все пам'ятаю, знаю також, що Львівське Успенське ставропігійське братство було громадською організацією православних українських міщан, яка взяла на свої плечі важкий на той час тягар турбот про розвиток рідної освіти, культури, літератури. Коли сьогодні зайдете під склепіння Успенської церкви, то не шукайте на її каменях тільки зображень державних гербів господаря Молдови чи московського царя, які надсилали братчикам золото і соболині шкурки на будівництво й оздоблення храму, а огляньтеся і побачите в синьому диму кадил згорблені спини львівського плебсу — сідлярів, шевців, кожум'яків, столярів, зброярів та інших ремісничих людей, які ставали тоді на захист і "віри руської" і "слова руського"; бо хіба не тут, під цими склепіннями, на цьому дворищі, лунав дужий голос майстра-сідляра Юрія Рогатинця, який закликав громаду: "Єднаймося, браття!!! В єдності наша сина, у слові нашому сила..."; бо ніби не тут денно і нощно трудилися на ниві української культури відомі нам із шкільної лави славні учені мужі Памво Беринда, Іов Борецький, Степан і Лаврентій Зизанії та багато інших; хіба не тут падало, як згустки вогню, непримиренне слово Івана Вишенського? їх голоси, їх кроки, їхню присутність ми сьогодні відчуваємо не тільки в "руському гетто" давнього Львова, без цих імен годі сьогодні уявити скарбницю української культури взагалі. Львівське братство, виходячи з народних потреб, створило свою середню школу, яку згодом було прирівняно до гімназіума; розроблялися заходи, по-теперішньому кажучи, для відкриття вищої школи — академії, однак отці-єзуїти'виявилися спритнішими і хитрішими: король затвердив створення у місті єзуїтської академії, а на дві вищі школи Львів не мав права... Беатство подбало про власну друкарню, в якій виходили не тільки літургійні книжки, а й шкільні підручники — "Букварі", "Граматики", художні та педагогічні твори Памво Беринди. Важливо відзначити, що якраз у надрах братської школи посеред учителів та спудеїв старших класів виникла ідея написання грецько-староукраїнської граматики "Адельфотеса" (Грамматики доброглавголиваго еллинословенского языка"), який був виданий у Львівській друкарні 1591 року. "Адельфо-тес" вважається першим підручником граматики, складеної на Україні.
Звідси, з Руської вузенької вулиці, затиснутої мурами, обступленої католицькими кляшторами, виривалися через Галицьку браму ковані вози, що розвозили по Русі не лише ремісничий крам, а й книги, що поширювали по землі руське слово і були смолоскипами, котрі світили людям посеред єзуїтської ночі; звідси Львівське братство розсилало по всіх усюдах вихованців і ділилося з іншими православними громадами славнозвісними професорами, які в містах і містечках і навіть у селах заходжувалися створювати школи — сіяти добре і розумне; звідси, з Руської вулиці, ширився по Руській землі добрий зразок: ось як треба організовуватися, гуртуватися, ось як треба дбати про громадське, ось як треба обороняти народ руський від шляхетського уярмлення, від латинізації і зрадництва.
І звідси ковані вози міщанські верстали дороги до Києва й Москви, везучи туди болі, надії і сподівання людські.
Тому, коли мене обступає буденщина, я, щоб серед суєти не загубитися і не здрібніти, приходжу на Руську вулицю, торкаюся долонями і серцем її почорнілих мурів... торкаюся, а в моїй душі озиваються кроки тих, чиї імена дійшли до нас, і тих, чиї не дійшли.
Попереду ідуть Іван Вишенський — гострий як ніж, за ним замислений Памво Беринда, що збирає у свою душу слова, мов птахів небесних, аби потім укласти перший у нашій лінгвістичній науці "Лексі-конь славеноросский імень тлькованіе"; і йде діяльний, невсипущий Іван Федоров, першодрукар, котрий на вулиці Руській серед простих міщан, а не в єпископських палатах дістав не лиш моральну, а й матеріальну підтримку у своїх друкарських починаннях...