Тому я з насолодою "читаю" львівські вулиці, наче справжні поетичні книжки, і навіть гадаю, що кожна, як струна, має власний настрій, своє звучання. У так званому "професорському містечку", яке попід Шевченківським гаєм тоне в садах, у тихі літні вечори яблука гупають, зриваючись з дерев, як у селі; на Тернопільській, поміж стрімкими котеджами, що будувалися до 1939 року для білопольської військової верхівки на "емеритурі" і які тепер заселені переважно робітниками, раннього літа густо пахне розквітлими каштанами: тут гудуть бджоли і співають солов'ї. А недавно ж на околиці міста в районі вулиці Варшавської і я відкрив для себе задавнений крик, що лишився з тих часів, коли тут селилася міська чернь, коли тут клали собі халабуди так звані "робітники випадку" — дроворуби, вантажники, підмітайли.
Ще й дотепер тут і там залишилися їхні "вілії" — вузькі, тісні, присадкуваті, з підсліпкуватими віконцями. І хоч у центрі міста давно нема тих, на яких тяжко гартували "робітники випадку", і хоч околичні львівські вулиці оновлюються направду космічними темпами (хоч би, приміром, на відомому львівському Збоїщі, що було колись долиною жебрацтва, юдолі: там будується сучасний мікрорайон з 19-поверхо-вими красенями), то тут, то там на околицях, а то і в центрі виглядає з мороку минулого старий присадкуватий покривлений будиночок і нагадує про минуле.
І, може, добре, що нагадує?
...Якось над яром на горішньому кінці вулиці Кутузова мені показали міщанський будинок кінця XVIII — початку XIX століття з колонами. На ньому, правда, немає ніякої охоронної таблиці, він не зачислений до "історичних", до вибраних, проте по-своєму був дуже цікавим. Коли я підійшов до нього ближче, з віконця виглянув старий вусатий чоловік. Може, чоловік, який промовчав про бомбу у своїй пивниці, живе до сьогоднішнього дня?
ЧЕРЕПОК ІЗ КНЯЖОГО ЗАМКУ
На початку сімдесятих років у редакції журналу "Жовтень" організували прес-конференцію на тему "Що нового в наших львівських археологів". Розмова відбулася цікава і корисна: письменники почерпнули від науковців чимало такого, що, можливо, згодом знадобилося їм у творчій роботі. Серед присутніх був відомий у Львові й на Україні археолог Олексій Онисимович Ратич — людина талановита, інтелігентна, знаюча і водночас навдивовиж скромна. Ціле своє життя він присвятив вивченню слов'янських старожитностей, розкопував, наприклад, староруські городи Пліснеськ і Звенигород, не вельми дбаючи, чи "модними" і "дисертабельними" були на той час теми його наукових зацікавлень.
Я тоді працював над романом "Отчий світильник", мене цікавило все, що стосувалося галицько-руських городів ХІІ-ХШ століть, і Олексій Онисимович, звісна річ, був для мене найпершим консультантом. Після прес-конференції письменники і науковці розійшлися хто куди, а ми з Олексієм Онисимовичем, несподівано поєднані спільними інтересами, до пізнього вечора промандрували вулицями Львова. Власне, він заходжувався показувати мені "княжий Львів" — тобто район Високого Замку і південно-західних відрогів Замкової гори, де, починаючи із середини минулого століття, учені — знавці львівської старовини А. Шнайдер, Д. Зубрицький, І, Вагилевич, І. Шараневич, О. Чоловський, І. Крип'якевич та деякі інші — локалізували місцезнаходження давньоруського Львова.
— Гортаючи давні фоліанти і вже новіші наукові дослідження, я приходжу до висновку,— роздумував тоді Олексій Онисимович,— що в історії нашого міста ще дуже багато таємниць. Відомо, наприклад, що древній Галич археологи розшукували майже сто років, локалізуючи його то в одному, то в іншому місці, поки в селі Крилос наприкінці тридцятих років не були розкопані фундаменти "стольного" храму Успення Богородиці. Подібна ситуація і у Львові. Знаємо лише одне: дитинець князя був на Замковій горі. Про город, посад нічого певного сказати не можемо: поки що нема ні документальних, ні археологічних даних. Наприклад, думка про те, що посад містився біля підніжжя Замкової гори на її південно-західних схилах, прийнята в науці лише тому, що в цьому районі збереглися пам'ятки княжої доби: церкви Ми-колая, Параскеви П'ятниці, храми Марії Сніжної, Івана Хрестителя, Онуфріївський монастир. Однак маємо справу переважно з фортечно-культовими спорудами, а вони, як правило, служили у давньоруських городах сторожовими форпостами на підступах до дитинця або кремля. А де був власне посад? Певна група вчених "будувала" старий Львів на місці села Знесіння. І теж не дуже доказово. Так само, як бездоказово, антинауково звучить лемент (і то до сьогоднішнього дня!) прихильників шовіністично-колонізаторської теорії, що Львів на порожньому місці над Полтвою започаткував Казимир Великий.
А чому, власне, на порожній місцині?
Того дня ми побували біля церкви Миколая, яка тепер тільки віддалено нагадує первісний храм, збудований наприкінці XIII століття, бо кожне покоління неодноразово "перекроювало" його на свій лад. Але навіть перебудований "Никола" дихає давниною, сивою задумою. Є таємничість. Кажуть, що у древніх русичів святий Микола був добрим опікуном купців, моряків і подорожніх... а якщо це так, то не дивно, що від його дверей фактично починається Волинський шлях на захід, а внизу розкинулася тепер притихла, а колись, мабуть, гомінка, галаслива площа, яка донині називається Старим Ринком.
Я вже не раз бував біля мурів храму Івана Хрестителя, який за легендою був побудований князем Львовом Даниловичем для своєї дружини Констанції — доньки угорського короля Бели IV, мене тоді хвилював не так славетний князь, як його дружина Констанція. Я стояв колись біля давніх стін і думав: чи любила Констанція свого волостели-на? А якщо любила, то чому не прийняла руського бога і її чоловік мусив побудувати задля неї пристанище для бога католицького? Чи міг передбачити Лев Данилович, що костьол Івана Хрестителя пустить у Львові отруйне коріння і в наступні століття чи не на кожній львівській вулиці почнуть закладати свої гнізда єзуїти, францисканці, домініканці, бернардини, кармеліти, тринітарії, василіани, а храми руські стоятимуть замкнені на колодки? "А хто жадає у своєму храмі помолитися, то най заплатить орендареві". Так було.