Сиві хмари

Страница 2 из 6

Шевчук Валерий

— То чи довго ще їхатимемо?

Ясинський повернув до нього засмагле обличчя й доказав зуби.

— Більше протрусишся, пане,— більше з'їси!

Звіддалік потягло димом і добре знайомим запахом смажені. Слуга вдихав його на повні груди і аж зітхав млосно.

— Гей, хло'! — повернувся до нього Твардовський.— Тут не впиватися?

— Чи ж я не знаю? — невдоволено потяг слуга.— А де?

— Де, де! — Твардовський сплюнув.— Мусиш уже тямити!..

Обличчя в слуги стало печальне.

— Вже, пане, приступає до мене,— сказав тужно.— Вже я, пане, сам не свій! Вже навіть покинути вас годен!

Твардовський зирнув на нього гостро, і слуга понурився.

— Ти мені, хло', диви! — процідив Твардовський крізь зуби...

На галяві горіло вогнище, слуги смажили сарну. Розбійники весело стрибнули з коней, лише Твардовський та його слуга непорушно стовбичили верхи.

— О, наші гості поклону чекають! — зареготав Ясинський.— Злазьте, ваші вельможності!

— Може б, ми перемовилися з паном,— сказав сухо Твардовський,— і ми б собі поїхали!

— Так дуже поспішаєш" пане? — подивився зизом Ясинський.

— Дуже! — сказав пан Твардовський.— Маю за день утрапити до Звягеля.

— Що у Звягелі?

— Ярмарок.

— Ну?

— А на ярмарку буде Гозьський.

— Хо-хо! — проквоктав задоволено Ясинський і вдарив батогом по халяві.— Звістка добра, пане Твардовський.— Він блиснув сліпучими зубами.— І, як відомо панові, я не звик не віддячувати за добрі звістки. Злазь!

Слуга вже зіскочив з коня й пішов до вогнища. Розбійники відрізали від туші кавалки печені. Твардовський зітхнув і покірно сповз з коня — в животі в нього голосно грали сурми...

Перед воротами князя Долинського вони зупинилися передвечір.

— Ага! — закричав Долинський,— саме вас, пане Твардовський, я й очікую! В цій господі ніхто не може зіграти зі мною в шахи!

Твардовський був звісний мастак до шахів" зрештою, як і князь.

— Радий вітати вельможного пана в моїй господі! — кричав Долинський, і Твардовський добродушно, не зважав на насмішку. Кинув повіддя слузі, і то був величний рух.

— Можна вмерти з нудьги,— голосно балакав князь.— Ті ляшки, що ваша милість рекомендував, цілковиті нікчеми. Я їх порозганяв, прошу пана, бо вони тільки й уміють жерти, пити і до чужих жінок око ставити.

— Це новочасний звичай,— ввічливо сказав Твардовський.— У кожного мостивого пана тепер цілі зграї ляшків.

— А чхати я хотів на ці звичаї! — вигукнув Долинський.— Теперечки й справді все міняється. Не встигнеш сісти до столу, як лізе туди ж слуга. Це вже псування звичаїв, пане Твардовський! Не встигнеш з господи вийти, а той кіт на підборах до твоєї жінки підмощується.

— Але ж пан Долинський — давній узівець! — Твардовський відчував задоволення: князь був у доброму гуморі, коли лаяв нові звичаї.

— Це я до прикладу, пане... А де це вельможного так довго носило? Діло мав до вас...

Твардовський умів приїжджати вчасно — слуги накривали столи. Цього разу в Долинського гостей не було, і Твардовський задоволено це відзначив.

— Німчика я теж спровадив,— сказав князь, усідаючись до столу й дивлячись на Твардовського із властивим собі презирством та насмішкою. Але Твардовський, коли треба, не мав почуття гумору, його обличчя лишалося поважне.— Німчик виявився надто розумний для мене, а може, надто дурний. Тобто говорив такі мудрі речі, що я майже нічого в тому не тямив! — Долинський зареготав.— Що чувати в світі, пане Твардовський?

Слуги застеляли стола м'ясивом та кашами. Твардовський не поспішав відповідати. Взяв шматок волятини і відкусив добрячий клапоть. За спиною стояв його слуга й ковтав слину. Твардовський повагом набрав м'яса у мису й сунув слузі. Той кинувсь у куток, і звідти почулося голосне чавкання.

— Я вже давно нікуди не виїжджав,— сказав князь.— Все ці клопоти, кат би їх погриз, все клопоти! А треба було б розігріти кров! Пам'ятаєте, пане Твардовський, що сталось у дворі Ганицьких? — Долинський зареготав.— Кого там підстрелили?

— Кількох слуг, ваша милосте,— відповів Твардовський.— А що Меланка?

Питання було недоречне: пан Долинський побагровів. Нахилився через стіл до Твардовського і сказав злісно:

— То не Меланка, а вирвикорінь. Хіба не знаєте, що селяни спалили її за відьмацтво. Треба було б, щоб разом з нею згоріли і ви, пане Твардовський!

— Ваша милість забажали жінку гарячої крові! — незворушно відказав Твардовський, обсмоктуючи каплуняче стегно.— Я вам і вистарав її...

Князь зирнув на Твардовського, і його вуста порвала всмішка.

— А ви, пане Твардовський, чи не закладаєте з чортом? Кажуть, із вас немалий чарівник?

— З мене ніякий чарівник, бо я добрий християнин,— серйозно сказав Твардовський.— Звісно, коли казати про кебету...

— Але ж, пане, їздите на цій нікчемній шкапі. Маєте порвані ронди, а про панові маєтки оповідають на дорогах вітри. Чи, може, ви так само мудрий, як той німчик, котрий і сам не розумів, що патякав?

Твардовський сидів за столом, як бог. Пив пиво й спокійнісінько покліпував каправими очима.

— Ваша милість,— прорік він байдуже,— теж абиякий пан. Хай і князь, але чи їздите, ваша милість, каретою у вісім коней?

Долинський хапнувся за бік, де мала б бути шабля. Його обличчя наливалося кров'ю.

— Хочете, пане,— сказав він із притиском,— щоб ваша вельможність перекинулася догори ногами за дверима?

— Ні! — спокійно відповів Твардовський, кладучи собі в мису шмат лосятини.— Я хочу пограти з вашою милістю в шахи. Крім того, ваша милість цікавиться новинами. Є неабиякі, і заради них я й приїхав, бо шаную вашу милість не за статки, а за добру натуру й щедру душу.

Князь усміхнувся: йому подобався цей баламут. Мабуть, він справді має сяку-таку кебету. Часом приїжджає з доброго дива. Пан Долинський чудово знає, що хоч і водить Твардовський за собою слугу, за душею в нього ні шеляга.

— А я вже хотів ставати з паном на герць! — сказав князь насмішкувато.

— У Звягелі,— відказав весело Твардовський,— на мене нарвався один ляшок. Я розпоров йому черево...

— Га-га-га! — реготав Долинський.— Ото пан такий герой! А що там, у тому череві, пан випоров?

Твардовський, однак, коли треба, не мав почуття гумору.

— Я вибив йому з рук шаблю,— сказав він незворушно,— і випустив з нього тельбухи... Але я не про те. Я про новину, яку привіз вашій милості.— Він схилився над столом і засинів, віючи на князя перетравленим м'ясивом та вином.— Ваш лютий ворог за тиждень вибирається у Луцьк до своєї рідні...