Рід вибалушив з-під волохатих брів свої сиві очі на Перуна. Як же це він забув, що меч, який за традицією переходив од покоління до покоління, якого сам дістав у спадок од батька Сварога, а згодом передав синові Перуну і народам, більше не служитиме слов'янським племенам.
Пошкрябав п'ятірнею потилицю, повернув свою гривасту голову до Сварога, який, прикривши одне око повікою, дрімав і не дослухався до божеських сперечань, штурхнув його в плече. Праотець тільки блимнув.
— Чуєш, праотче, чи можна іще скувати отакого меча булатного, як ото був у Перуна? Діти наші посварилися, поламали і викинули його. Нічим нині і рід наш захистити на святій та баламутній землі.
Сварог зітхнув, плямкнув беззубим запалим ротом і вирік:
— Такая криця, як ото була, уже, либонь, перевелася... Ну хіба що спробувати зварити подібної...
— Звари такої криці, діду Свароже! — обійняла старого переповнена чуттями Лада. Усе жіноцтво її підтримало:
— Звари! Хай Перун захищав нас і уділи наші!..
— Уділи ми свої захистимо і без Перуна! — нахмурився Світовид.
— Авжеж! — підстрибнув і Стрибог.
— Але!.. — підняв угору чорний вказівний палець старий коваль Сварог. — Отака криця звариться лишень тоді, коли всі ви, боги небесні, духом своїм воістину з'єднаєтесь і визнаєте з-поміж себе того, хто здатен тримати меч з тої криці! Тоді його вже ніхто і ніколи не зламає!..
— Так! Перуна визнаємо! — згарячу кинулась Лада й враз почервоніла від досади. Голос її прозвучав у мертвій тиші. Мовчки шурхотів куцими крилами Стрибог; Дажбог-Ярило прикрив свої пукасті очі довгими, як у дівиці, віями; Світовид-Триглав зирив кудись убік...
Рід переводив розгублений погляд з одного обличчя на друге. Діти! Його власні діти були такі безмірно жадібні до влади і марнославні! Навіть перед найближчою небезпекою вони не могли погамувати власну гординю...
— Знову Перун преться у вожді? Щоб це він верховодив наді мною? — Підняв обурено дужі плечі арконець. — Ніколи!
— Ніколи! — залопотів крилами і Стрибог. — Усе життя Перун важить на першу роль! І я мушу все своє життя тремтіти! Відчувати постійний страх, що ось тебе візьмуть за карк і пожбурять з небес у невідомість, набридло! Хочу необмеженої волі!
— І справді... Ніби приреченість якась висітиме над тобою... — сумно похитав головою Дажбог-Ярило. — То недо-світив, то лересвітив комусь. Кепський характер у нашого братця — до всього, знаєте самі, йому є діло! Воно б краще бути вільним!.. Головне, братове і сестриці, аби тепло, аби світло.
— А так, так, щоб сонечко світило, — блимнув зеленавими очима Сімаргл ДРОГОБИЦЬКИЙ. В його уяві постали осяяні сонцем теплі лісові галявини, де вони з Мокошею мали багато втіх. І забув, неборака, що і ті ліси, і ті пущі, й сонячні галяви нині вже загарбали находники!
— Сонечко... Без нього яке ж благодатьство на землі? — Взялись рум'янцем тугі білі щоки Мокоші. На цю мить вона призабула, що воліла мати Перуна за верховного, аніж терпіти над собою владу варягів.
— Але! — знову заворушився старий коваль світу Сварог, аж кістки заторохтіли в ньому. — Благодатьство те потрібно комусь захищати. Інакше — заберуть його жадібні сусіди. Стара мудрість.
— Захистимо, коли буде треба! Не безрукі! — рубонув Чорнобог й облизав червоним довгим язиком свої тонкі губи. Йому що! Аби наперекір Сімарглу, аби досадити розсудливим і мудрим. Щодо себе, то він знає напевне: його володарюванню не буде кінця, бо кожному потрібне зло, мста, лжа, підступи й облуда. Інакше — не бути йому властителем!..
— А ти помовч, добродію... — закашляв у вузлуватий кулак старезний, як струхлявілий корч, Велес і хитнув Турячими рогами до Чорнобога.
— Іди звідси по-доброму, Перуне, — твердо, із зачаєною злостивістю промовив Світовид. — Коромолу колотиш поміж родаками! Де був, туди й іди!
— До Вечірньої Зіроньки, куди ж йому ще йти? Ха-уа!.. — ппрскнув хтось із зловтішників.
Перун звівся у своїй колісниці на ноги, оглянув богів. Криво посміхнувся.
— Ну зовсім як земні люди. А ще небожителі!
— От-от! Чекай від такого поваги, коли дорветься до влади!..
— Верховні володарі світу, небесного й земного! Залишаю вам усі ваші надії, які ще зігрівають васі Будьте!
— Іди, іди вже, чого мітингуєш? Чули вже! — нетерп-дяче завертівся біля нього Стрибог і почав настирно відпихати Перунову колісницю. До Стрибога підійшли й інші браття, дружно натиснули на колеса. Бо хто ж не знав, що зрада й підлість найбільше гуртує людей!
Розігнали колісницю й пустили її в прірву небесну, Тільки загуркотіло.
Діти зневажили волю батька свого — Рода. Його розгублений глас ледве доганяв той грім від Перунової колісниці:
— Стривайте ж! Стривайте! Що робите, свавільники! Зарізяки! Пагубу собі кличете! Поверніть же його! — Він махав своїм владичним жезлом, але вже ніхто на нього не зважав.
— Еге-ге, тепер він уже ніколи сюди не повернетьсяі
— Ніколи! — плакав старий Рід і не ховав сліз.
— Ну хіба що тоді, як у коня роги виростуть!
— Го-го-го! — реготали брати-переможці.
— Дмете на вогонь, іскри очі вам випечуть! — хитав головою Сварог. Але його кволого голосу вже ніхто не слухав. Зате усі почули Дажбога-Ярила, який не переставав стежити за полянською землею.
— Ох! Дивіться! На київських горах віщун Перунів висвятив нового князя!
— Кого ж це? — в один голос скрикнули жінки.
— Вольга! Олега— по-київському, — сказав, посміхаючись, Дажбог. І знову низько нагнувся над землею, до чогось придивлявся, ворушив пухленькими по-дитячому вустами.
— Що ти там побачив, дядечку? — прихилилась до нього Леля.
— Тихо, я читаю! Ось у храмі, що поставив Оскольд, сидить священик і лівою рукою виводить слова на пергамені.
— Що ж в тих словах? Яка мудрість? — зацікавилась Жива.
— А ось що: "В літо 882 від народження Христа... І сів Олег княжити в Києві і рече Олег: "Се буде мати градам руським". Чуєте? Київ залишається найпершим градом у слов'ян! Матір'ю усіх городів!
Усі замовкли. Отже, хоч і випхали вони Перуна, його земля лишилася головною! Його град полянський — стай віднині для всіх матір'ю... А як же їхні землі і гради? То, значить, даремно сварилися з Перуном! Люди на землі зробили по-своєму. Але ж — чому так?