Не встигла відчути її, іскорку радості в серці, як одразу ж і остудила.
"Це ж він міг бути на Ярила вдома, — подумала, — і не знати полону. Ано, ромеї сюди не досягли, усі, хто жив тут, живуть щасливими і нині... Йой, лишенько! Чи то ж треба було, щоб сталося таке? Нащо ми зустрілися, Божейку мій ясний, у Черні, нащо зійшлись тієї ночі докупи? Здибалася б із тобою тепер оце та й сказала б, як ти казав: "Я тут, ладонько, бери, коли так дуже вже хочеш мати мене за злюбну жону". І жили б ми з тобою у дружбі та злагоді, певна, не минуло б і літа, як загоїла б уже рани, що маю по смерті мами, тата, всіх кревних. Присяйбіг, загоїла б! Бо без злюбу злюбний ти мені. Бо певна: тішилися б одне одним у твоїй оселі, як ті голубочки при своїм гніздечку. А що без тебе? Ано, що?"
Чи вона вдачею така, чи так глибоко і завчасно зранена, не встигла пожалітися сама собі, уже й заговорили вони, її сердечні рани, вже й сльози на очах. Така, що упала б отут, де стоїть, та й билася-побивалася б на його, Божейковій, землі, доки не спливла б сльозами до останку. Бо таки боляче і таки жаль: це ж через неї все сталося, це вона завдала Божейка у ромейські вериги! Сама випорснула з ворожих лабет, а Божейка завдала. Що ж скаже його старині, коли прийде і стане перед нею? Де набереться мужності та снаги, щоб прийти і стати? Таки тут, у зраненому і знесиленому ранами серці? Йой, таке кволе воно, таке немічне. А більше ж немає де й брати її, ту мужність. Правду каже, нема!
Недовго й шукала Божейкову оселю. Десь за другим разом вказали: ото вона. А коли вже стала перед оселею, то й до оселі зайшла.
— Чолом вам, господине ласкава. Чи гаразд маєтесь?
— Спаси біг. Проходь далі, коли з добром ідеш. Не сонцепікська, бачу, — казала господиня, приглядаючись до захожої. — Певно, здалеку до нас.
— З Випалу я.
— З Випалу? — чи то дивувалася, чи співчувала жінка. — З погорільців, либонь?
— Так, тітуню солоденька, і з погорільців також. Я Миловида Ярославова. А ви Божейкова матуся будете?
Господиня не поспішала з одповіддю, дивилась та й дивилась вражено і вже потім вимучила з себе:
— Йой, то ти і є та дівка, до котрої їздив Божейко у Випал?
— Атож.
Чи то боялася, що зараз накинуться на неї з докорами, чи згадала нараз, як до мізерії мало було їх, Божейкових наїздів до Випалу, прихилилася до одвірка й зайшлася ревним, таким, як, може, й не плакала досі, плачем.
І сталося те, чого Миловидка й не сподівалася, мабуть. Йшла ж бо не просто сказати Божейковій матері, де її син, хотіла бодай якось потішити убиту горем матір. А довелося самій опинитися в обіймах матері-потішниці. І поспішила на її ревний плач, як може поспішити тільки мати, і пригорнула до себе, і на втіху-благання не поскупилася. А втішаючи і сама розплакалась.
Стояли, обнявшись, при порозі, як дві верби при березі, і жалілись одна одній, і заспокоювали одна одну. Коли ж виплакали все, що можна було виплакати, господиня згадала врешті, що вона старша серед усіх, хто в оселі, й повела Миловидну до сусідньої кліті-світлиці, далі від чад своїх.
— Сідай, дитинко, — сказала, мов своїй. — Сідай і розказуй, що знаєш.
Така прихильна була до неї і така ласкава з нею, ніби мама рідна. Отож і Миловиді не було потреби ховатися від господині вогнища ані з тим, що вони з Божейком он як вподобали одне одного, ані з усім, що знівечило їхні наміри жити по злюбі в парі. Нічого не приховала, сказала все, що було в мислях і що — на серці. А все ж найбільше докладала хисту та бажання, аби здійснити отой, ще в Випалі зроджений, намір — бодай чимось потішити убиту горем жінку. Та ба, що її хист і що бажання, коли сама вислизнула з ромейських лабет, а Божейко ні, сидить ось, сипле словами, мов просом на передлітню ниву, а його повезли за три моря, він лишився серед тих, кого хотіли, та не визволили. Тож і мало дива, що така недорідна її нива. І слухала Божейкова мама Миловидчині казання — була зболена до краю, і вислухала — не розхмарилась. Єдине, чим винагородила за тоті старання, — поборола жалі в собі й сказала:
— За те, що прийшла та повідала, дівчинко гожа, спаси тебе біг. Знатиму принаймні, що живий мій Божейко. Сумна його доля, йой, яка сумна! Та живий про живе думає. Думатимемо і ми, що не все уже втрачено.
Сиділа, хитала посивілою вже головою, й мислями була аж ген далеко десь. І мить, і другу, і третю отак. Коли ж завважила, що Миловидка змагається з думкою, сидіти чи йти вже, збудилася й, здається, змінилася від того збудження на лиці.
— А про себе ти нічого й не скажеш мені?
— Хіба не казала вже?
— Про те, що було. А зараз як? Стариня жива твоя, кревні усі здорові?
Чула, теплом пашить лице, а чого — й сама не знала.
— Немає їх у мене, тітонько золотенька. Ані старині, ані братика з сестричкою немає. Усі полягли, захищаючи оселю чи ховаючись в оселі.
І знову Божейкова мама стала такою, як була за мить-другу перед цим: і сумовито-замисленою, і зболеною.
— Де ж ти живеш, дитинко бідна? У кого живеш?
— У татової сестри.
— Чи добре тобі там? Маєш що їсти? Чи не затісно?
Дівчина заблудила очима і припізнилася з словом-відповіддю. Казати, що їй аж надто добре в тітки, не насмілювалась, однак і запевняти, що погано, не випадало якось: її не кривдили і не збираються, здається, кривдити.
— Може, до нас перейдеш? — швидше підказала, аніж питалася Божейкова мати.
— А чого?
— Наша оселя вціліла від татей, а там, у Випалі, знаю, усім затісно зараз. Отож переходь, коли справді так, та й живи, поки спорудиш собі. Гляди, й Божейко повернеться на той час. А чом би й ні? Один із наших, сонцепікських, бував на тих проклятих богами й людьми каторгах. Взяли його ромеї у полон, а з полоном запроторили на каторгу. П’ять літ плавав, прикутий, а на шостий поталанило-таки: розбив вериги і втік. Воля, дитино, високе слово, а бажання бути на волі — і поготів. Воно і мури валить, і гори долає.
"Йой, матінко-зірко! Не так-то легко буде Божейкові розбити ромейські вериги", — подумала, а вголос сказала:
— Я пораджусь із тіткою. Коли не потрібна їй на зиму, то й прийду. Удвох нам, — додала, долаючи осмуту, — не так сумно ждатиметься, правда?