— Князь був у імператора і просив за полонених, мало не звільнив їх усіх, — хвалилася й починала ловити себе иа гадці, що стала прихильницею князя і його діла. — Імператор присилав до Маркіанополя та Одесу своїх людей, і ті люди мали звільнити вже виведений ґвалтом із Тиверської землі люд, та ба, ромейські воєводи встигли посадити той люд на лодії й вивезти морем на далекі торги.
— Боженьки! — заволали жінки. — Та то ж вічна каторга! Та не буде ж звідтам ані привіту, ані одвіту! І рученьки скують нашим дітям веригами, і устонька замкнуть чужим словом та буком. Імені примусять зректися.
І голосили, і приказували на колишнім Ярославовім обійсті, мовби жалобу справляли тим голосінням — по господарю, що так багато вклав праці, аби мати її, свою господу, по господині, що ростила діток і дбала про діток, по дітках-мучениках, як і по бабуні, дідуневі, що берегли і не вберегли предківського вогнища. А коли виплакали сльози та вилили з сльозами надмір туги, забрали з собою Миловидку й сказали Миловидці:
— Живи з нами, дитино. Прийдуть із лісу старійшини, прийде твоя тітуня, помізкуємо купно, з ким тобі бути у Випалі і як жити.
І сусідів послухалася Миловида, і старійшин, тітуні діждалася з лісу, і тоді, як сказали: "Іншої путі немає: живи в кревних і роби те, що роблять нині всі", — не стала перечити. Тут свій люд, а між своїм людом і радощі будуть приємніші, і болі легші. Ано, он як мало лишилося їх, випальців, і в кожного, хто лишився, не менше, ніж у неї, горя. Та сина чи мужа втратила, та — доньку, ще інша — і мужа, і сина, і малих дітей. То з ким же їй, Миловидці, жити й єднатися нині, як не з своїм людом? Навіть не згадала того, що князь казав: коли що, не обминай Черна і мого терема в Черні. Сказали: мусиш іти туди, де всі, — пішла; сказали: треба робити те, що роблять, рятуючись від лиха, випальці, — робила. І на передлітті, і влітку, і на політті, аж поки не спинили: "Доста. Зиму перезимуємо в тих хижах, що звели, решту будуватимемо наступного літа".
Жила в тітуні й хилилась, ясна річ, найперше до тітуні, татової молодшої сестри. Почувалась при ній, може, й не так, як при рідній мамі, та все ж почувалась не зле, ба навіть мала втіху від того, що її жаліють, стараються загодити. А зайшло на справжнє поліття, захлюпали за вікном тітуниної хижі дощі, почала відчувати себе щораз відчуженішою і засмутилася. "Де-то Божейко? — гадала. — Як там Божейку? Невже то правда, що казав князь, — продали ромейським навікуляріям або римським арматорам, закували у вериги, і сидить він тепер при веслі денно і нощно, відкритий для пекучого полуденного сонця, для холодних дощів на політті чи передлітті!"
Боги милостиві! Що ж воно буде, коли так? Вона ж не діждеться його звідти доки й сонця-світу. А визволити й поготів неспроможна. Одне, треба потрапити якось до ромеїв, друге, знайти його в безмежних землях ромеїв, третє, мати за що викупити і знати, до кого вдатися, аби викупити.
"Бідне моє ладонько, — втирала сльози. — Чи й ти так сумуєш за мною, як я за тобою? Що мислиш-гадаєш, як почуваєш себе на тім холоднім морі, в далекім і ворожім чужкраї?"
Не хотіла аж надто виказувати себе рідним та близьким, через те не завжди давала сльозам волю. Або ковтала, щойно випустивши, або тамувала в собі і мучилась тамуючи. Тоді йшла з хижі й робила щось на подвір'ї чи на подвірниці. А то й зовсім зникала з тітуніних очей. Куди брела багнистими вулицями, чого хотіла — сама не знала. Аж поки не вибрела одного дня до лісу, а лісом — до того дуба, біля якого молилась-благала, аби прийшов до неї Божейко. "Це ж там, за лісом, — згадала, — є Сонцепікська весь, а в тій весі — Божейкова стариня. Були принаймні. Чи вціліли після тої ромейської напасті і весь, і стариня? А коли вціліли? Га, що коли вціліли? Стариня ж його не знає тоді, де подівся Божейко і що з Божейком... Йой, як же це вона, Миловидка, не спромоглася піти й сказати. То ж нечемно й негарно з її боку. Таж у тата Божейкового, мами Божейкової серце розривається, мабуть, з туги, а ще більше з невідомості, де син, що з сином, а вона мовчить собі. Порятувалась, прибула до рідного краю і мовчить.
Така, що знялася б оце та й подалась у ту сторону світу, де Сонцепік. А згадала, що принесе Божейковій старині, і прохолонула: адже стариню не потішить те, що скаже про Божейка.
"А що потішить? — передумала враз. — Невідомість? Оте, що поїхав перед Ярилом не знати куди та зник не знати де? Ні, я мушу піти. Най нагримають, скажуть: "Це через тебе!" Най виженуть з оселі, а піти мушу і сказати мушу".
Діждалася, поки розмоложиться небо, бодай трохи спаде з трави роса, сказала тітуні, куди хоче податися, розпитала, як пройти до Сонцепікської весі, і таки пішла.
Стезя була широка: не лише конем, возом можна їхати. Проте вела все лісом та й лісом. Спершу під гору — до дуба і того джерела, що б'є з-під кореня, далі з гори та й з гори.. Спинилася, коли порівнялася з громовою водою, а далі пуцьнулася перед джерелом та й стала пити.
— Напути, водице,-— сказала напившись, — дай мені силу і снагу здолати печаль свою та відшукати ту єдину стезю, що виведе до лада мого солоденького, Божейком іменованого. Ти пособила тоді, коли прохала тебе перед святом Ярила... пособила, кажу, зійтися з ним, то пособи ж і нині відшукати його в чужій землі, між чужим людом. Чуєш, водице солодка, водице чиста, водице громова. Благаю тебе, пособи!
І молилась, стояла на колінах і, помолившись, ждала. Чого — сама не відала, однак стояла над водою, дивилась — питалася в води і ждала. Зрештою надумалась і розглянулася: чи не стоїть, як і тамтого разу, позаду або осторонь її жадання згорьоване — Божейко, чи не каже вже, як тоді казав: "Я тут, Миловидко! Прибув, як обіцяв"?
Та ба, цього разу анікого довкруж, лише ліс та й ліс, а в лісі — мовчазні й засмучені пізньою порою дерева.
Зітхнула, стала на ноги та й пішла сумовито-мовчазна у діл — туди, куди вела протоптана в лісі стезя.
Не печалилася тим, що може збитися з путі, поселяни сказали: вона одна, виведе, куди слід. Ішла та йшла собі. Коли ж вийшла на узлісся та стала перед полем, засвітилась мовби та зірка, що позбулася хмар: Божейкова весь тулилася біля лісу ціла-цілісінька! Невелика вона, проте ознак пожежі жодної. Присяйбіг, що так: жодної!