Не перепитувала, хто він, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге, таки ж виглядала свого Богданка і дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому й не завагалася. Пождала, поки піде гість, завважила, як тішиться купленим мати, та й подалася з двору. Спершу ішла спроквола, мовби прогулюючись, коли ж впевнилась: ніхто не пантрує за нею, пішла швидше, далі й зовсім побігла. Тоді лиш, як надбігла до галявини, де й раніш бачились, спинилася й зачудувалась: Богданка не було там. І доглядалась, і розглядалася — таки не бачить.
"Йой, — подумала собі, — так кепсько жартує чи, може..."
Знов розглянулася й поспішила назад: до неї виходили з лісу, одначе виходили чужі.
— Не спромоглася й закричати, — казала Богданкові й так дивилася у вічі, мовби усе ще благала: захисти. — Заткнули рота ганчір'ям, спеленали по руках та ногах і понесли не знати куди. І день несли, і ніч несли. Потім перепочивали в якійсь халупі і знову несли. Хто вони, Богданку, чого їм треба?
— Уличі це, Зоринко, а чого треба, довідаємось опісля.
Дядько швидко пробудився, зачувши Богданків клич, а що торочить княжич, ніяк не второпає.
— Які таті? Звідки їм взятися?
— Взялися, навчителю.
— Напали на стійбище?
— Ба ні, прийшли до лодій із полоненою дівчиною. Ми взяли лише двох із них, решта подалася на пошуки лодій. Лишаю цих вам, за тими піду ще. Аби узяв живими і напевно, дозвольте прихопити з собою ще кількох отроків.
— Ба ні, — старий гонить нарешті від себе сон і вилазить з намету. — З цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я піду з отроками. А боженьку! — журився уголос. — Скажи, яке лихо. Хто міг подумати, що таке станеться?
/X
Вдень Миловидці не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити святим духом не може. Потрібне їдло, потрібне питво, потрібен мед для чревоугодія і тим паче потрібен одяг для сестер. А сестер в обителі, наче комашні на осонні. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий день, не злічити їхніх темних постатей. Тому мати-ігуменя й турбується, аби обитель мала свої угіддя, а на тих угіддях було коло чого ходити послушницям. Зате поночі або тоді, як надійде велике свято, Миловидка лишається сама з собою й дає волю думці, а думка — серцю. Згадує Випал, Божейкове подвір'я в Сонцепікській весі і стариню того дня і тієї години, коли віддавала їй, Миловиді, все, що мала, а замість того, що мала, прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те подвір'я і що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?!
Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на міряні вже у ромейській землі путі і йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона схибила. Тоді як сиділа у Випалі, затим — у Сонцепіку й не знала, як їй бути, чим допомогти Божейкові, чи пізніше, коли покладалася на Борича й знову сиділа, коли правилася морем у Нікополь і збилася з путі у Нікополі? Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони — даремна трата часу. Якби ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши, викупила б.
Де тільки не блукала усамітненою думкою, а траплялася нагода вийти за обводи обителі, простувала в один бік — до останнього Божейкового пристанища — Фассалоніки. Там його путі й розпуття, там він думав про неї, прагнув та кликав її, кликав та прагнув, аж поки не нажив через ті прагнення біди.
Найбільше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто велике, повиті чорними мантіями сестри поспішали до храму, молитися Ісусу Христу; Миловидка ж відпрошувалася такого свята і йшла до моря. Бо чула в собі потребу бачитися з ним, бо такий біль і така знада виповнювала серце, коли зближалася з берегом і чула гомін хвиль у прибережжі, ніби море й було тим храмом, що належав найвищому, єдино можливому і єдино гідному довіри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до нього, сама-єдина на все узбережжя, — не просто жалілась — сповідалася хвилям. Бо вони таки найрідніші їй, бо не мовчать — промовляють до неї, коли й не потішають, то стараються потішити.
Висповідавшись морю, а заодно й Божейкові, та наплакавшись досхочу, згадала якось: це ж вона так і не побувала в навікулярія, не побачилась і не погомоніла з тією, що доконала Божейка в ромеях. А має ж побувати, на власні очі побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довідається, що перед нею і є та антка, яку Божейко не захотів міняти ані на які знади. Може бути, що розгнівається і вижене, не захоче бачити, як не захотіла вже раз, а може, й ні. Сьогодні найбільше християнське свято — великдень. А на великодні усі христосаються і стають добрими. Ано, і багаті і бідні — усі христосаються, усі — брати та сестри.
Надумалась і пішла в город. Вже й у ту вулицю, де живе навікулярій, звернула, та до двору не дійшла. "Добре, коли навікулярій у морі зараз, — подумала, — а коли вдома? Великдень — он яке свято, саме на великдень він може бути вдома. А коли так, не побачиться і не поговорить вона з навікулярієвою, Феофіл не допустить.
Постояла й знову спрямувала стопи свої туди, звідки прийшла, — до християнської обителі.
Думала-гадала, як підступити до тієї вельможної згубниці, і таки надумала: коли не злукавить, нічого в неї не вийде. Мати-ігуменя або сама, або через сестер своїх нерідко звертається до багатих вельмож за поміччю, просить підтримати заради Ісуса Христа убогу жіночу обитель. Отож Миловидка й видасть себе за одну з таких сестер-попрошайок. Підійде до двору й скаже челядині: "Я з святої обителі. Мати-ігуменя прислали до господині. Скажіть, най буде така ласкава та вислухає".
Доглядалась та й доглядалася до повадок сестер, що ходили на мир, ухитрилася піти заради цього з однією, ухитрилась піти і з другою. А вже як пішла, все бачила: і як зодягаються посланці матері-ігумені, і що кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють із челядиною, заходять до осель вельможних і постають перед вельможними. Тож і тоді, як зважилась-таки й постукалась у ворота навікулярія, не схибила. Одне, знала від сусідів: господаря немає вдома, він — у далекому плаванні, а друге, була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з іншими не по-жіночому вдатною. Лише тоді, як стала перед до блиску пещеною і не набагато старшою за себе вельможною господинею, забула, що вона з речницею від ігумені. Дивилася, на ніжну і ліпотну собою навікулярієву й німувала, німувала й чула, як всю її, а надто вид, заливає гаряча хвиля.