— А та, що її навчали мене в татовій оселі — і мама, і бабуся, і дідусь. А ще — Божейкова мама у Сонцепіку. Що скажу всім, як житиму у тій землі, коли повернуся?
Не обурилася Євпраксія і не гримнула на послушницю з антів. Лише зітхнула тяжко й сказала хрестячись:
— Господи, прости нам гріхи наші!
VII
Князь Волот не одразу зважився кликати общинних старійшин та ратних мужів й одкриватися перед ними з тим, що привіз із стольного города землі Дулібської. Одначе наближення передліття змусило його бути рішучішим.
— Я скликав вас, — мовив, коли усілися і стихли в гридниці, — не для утішних бесід. Маю, содруги мої, лихі вісті від князя Добрита, а князь Добрит — із ворохобного чужкраю. Між нашими сусідами на полуденному заході — лангобардами та гепідами — стався розбрат, а розбрат зродив січу. Йдеться, видно, до справжньої війни, бо лангобарди пішли кликати собі в поміч асійське плем'я аварів, іменоване на антах обрами. Коли обри відгукнуться на клич лангобардів і підуть допомагати їм, підуть через наші землі, Тож і хочу запитати вас: що робитимемо, коли підуть?
Деякі з старійшин переглянулися між собою, інші думали думу, не зводячи допитливого зору із князя.
— А що ж ромеї? Адже лангобарди сидять на підвладній їм землі. Через нашу обри лишень пройдуть, підуть до них.
— Що мислять собі ромеї, про те не відаю. Гадаю, коли й стануть супроти обрів, то стануть тоді лиш, як ті пройдуть через наші землі.
Старійшини загули, перемовляючись між собою.
— Ти наш князь, — підвівся один із них. — Кажи, що намислив вчинити. Обрів, ніби тих пругів, і ходять мовби пруги — тучами. Самим нам не впоратися з ними.
— Ми не самі будемо в тій січі. Поруч із нами стане вся Троянова земля. Князь Добрит кликав до Волина і нас, тиверців, і полян, і уличів. Велів бути готовими до січі. Одначе обри всіх можуть обминути, йдучи понад морем, а нас — ні.
— То, може, домовитися з ними, та й по всьому: най ідуть через наші землі в ромейські.
— Як то йдуть? — підвівся і став на весь свій могутній зріст знаний усім Вепр. — Ви хочете, щоб вони пограбували, а то й поруйнували весі та городища в пониззі Дністра, на Дунаї? Хочете, аби спалили пристанища, заволоділи лодіями у Тірі, Холмогороді?
— Лодії можна підняти вверх по Дністру й прихистити в Черні, — старійшина йому. — А весі та городища пониззя поплатяться живністю і тільки. То чи варто заради живності пониззя ризикувати долею всієї землі? Та й скільки там їх, весей та городищ, у пониззі?
— Слушна думка, — підтримав старійшину Волот. — Ось тільки чи захочуть обри обмежитися пониззям? Що коли підуть по всій землі, забираючи живність, плюндруючи весі та городища, ґвалтом караючи людність? Ліпшої ради над ту, що хочу дати тут, бути, мабуть, не може: вторгнення можливе, слід готуватися до оборони.
Вепр не звівся за цим разом і не вигукнув: "Правду мовиш, княже!" Одначе по ньому видно було: вдоволений тим, що почув від князя.
— А все ж, — не втрачав слушної миті і далі говорив князь Волот, — коли твердо знатимемо, що обри йдуть на нашу землю, вишлемо завчасно сольство і запитаємо: чого хочуть? Скажуть: всього лиш вільної путі через Тиверську землю, одкриємо її і зажадаємо: йти маєте лиш там, де дозволено. Не зголосяться чи порушать цю домовленість, станемо супроти обрів раттю й погонемо пріч. Ми не такі змалілі на силі, щоб дозволяти комусь топтати нашу землю і зневажати наш люд.
— Ано! Най знають, що не такі змалілі! — крикнув котрийсь із мужів.
Його підтримали і всі інші.
— Слава князю Волоту, гонителю супостатів із чужкраю! Слава!!
Ратний дух охопив не лише ратних мужів, а й общинних старійшин. Виголошуючи князеві славу, вони схвалювали тим самим його наміри, а схвалюючи, казали: "Ми з тобою, княже! Підемо всі й підемо туди, куди поведеш нас. Най буде єдність між князем, його дружиною і воями ополчення! Най згинуть супостати!"
— Ми втішені, — підніс десницю старійшина з випальської верві, — втішені, кажу, що воля князя і общини єдині. Та чи того доста буде, братіє? Оскільки обри мають намір іти на поміч лангобардам, а лангобарди сидять у землях Візантії, чи не годилося б все-таки знати, як поставиться до вторгнення обрів у їхні землі Візантія. Що, коли недавній супостат зголоситься бути нашим соузником?
— Про те подбає князь Добрит, а від Добрита знатимемо й ми, — поспішив пояснити Волот. — На раді князів у Волині стали на тому, що київський князь, яко найбільш знаний серед ромеїв, поїде туди із сольством від усіх антів і матиме про це бесіду з самим імператором. То буде його клопіт. Наш же — подбати про все інше. Оскільки вторгнення впаде насамперед на наші голови і, може, в недалекім часі, гадаю, зробимо ось що. Найперше, общини мають скликати й послати князеві мале ополчення — по дві сотні з кожної верві. Знаю, — помітив рух серед старійшин, — нині не той час, щоб відривати ратая від ниви, а чорних людей від ремесла. Та й зачастив я з повинностями. А що вдію, братіє, — так треба. Княжа дружина і вої ополчення мають стати віднині на чати і на спорудження сторожових веж по Дністру, там, де найбільш імовірне вторгнення. Це і є те друге, що мав сказати вам на раді нашій. Третє стосуватиметься зміцнення Тіри, іменованої віднедавна Білгородом, і Холмогорода, що його спорудив нещодавна воєвода Вепр. Саме на ці пристанища спрямують свої турми обри, коли йтимуть у ромейські землі, саме там, гадаю, слід поставити надійні сотні наші, а їх привідців зобов’язати зробити все і зробити до вторгнення, аби обри не пройшли.
І знову загриміла гридниця й загриміла схвально, а Волот користувався пожвавленням і приглядався до Вепра: як то він сприйняв цю, останню, речницю князя? Радий, здивований а чи обурений тим, що почув?
VIII
З якогось часу вершники скачуть неподалік від Дністра. Через те й не помічають, як припікає сонце. Правда, прохолода теж не доймає їх. Стоїть та передлітня пора, коли вона більше жадана, аніж надокучлива. Доймає вже і доймає відчутно дальня й виснажлива путь. Дядько й раніш був невблаганний, з рана до ночі мордував отроків, навчаючи стріляти з лука, уміти на бігу зіскакувати, на бігу й сідати на коня (з сідлом і без сідла), а ще триматися в осідланого й нажаханого гриваня під черевом, коли він мчить полем на всю кінську пору. Нині ж, як пішли чутки про обрів, і зовсім став непохитним. Ані вдовольниш, ані умилостивиш його. Сказав, не пустить до батька-матері жодного — і не пускає, сказав, підемо на пониззя, поживете в наметах, як справжні мужі, — і пішли, правляться та й правляться берегом, а куди, як далеко, ніхто не знає.