— Я те знаю, — не роздумуючи, погодилась дівчина. — І ось що скажу тобі, Богданку: хоча мені й жаль Боривоя, та ще більше жаль, що між нас і нашими родами он що діється через Боривоя.
Таке зізнання і така довіра не могли не тішити.
— То, може, нам слід помирити якось стариню?
— То була б радість. Та як помиримо?
— Приїзди до нас, як колись приїздила. Побачать, що ми в дружбі з тобою, та й зм'якнуть серцем.
Бачив, і хоче сказати: гаразд, їздитиму, і не може.
— Коли ж не дозволяють їздити.
— Ну, а як я їздитиму, виходитимеш?
— Щоб не знала стариня?
— Атож.
— Такого тим паче не дозволяють. Та й як же це?
— Коли захочеш, знайдеш, як.
Аж тепер опустила долу зір та й не зважувалася звести.
— Ні, Богданку, — сказала зрештою і таки глянула на нього. — Приїзди... приїзди через два літа. Гнів старині уляжеться на той час, а я стану такою, що зможу виходити й таємно.
— За два літа таке станеться, — засумнівався.
— Нічого не станеться, коли заприсягнемо. І ось минули ті літа. Приїхав раз — не вийшла Зоринка, приїхав вдруге — знову не вийшла. Тож і поклав собі: коли
й за цим разом не вийде, поступається в ворота, а то и у терем. З вітцем її Вепром стане на розмову, коли доведеться, а таки постукається.
Ждав на умовленому місці до полудня, ждав і після полудня, ховався в лісі, виїздив, аби бачили, і з лісу. А Зоринка не появлялася. Ані вона, ані її челядниця-навчителька.
"Що могло статися? Забула за ці літа, що обіцяла, чи, може... може, її немає вже у Вепровій оселі? Що коли взяла з кимось злюб і виїхала? Га? Що коли взяла з іншим злюб і виїхала?"
Аж млосно стало від тієї лячної думки. Не знав, що вдіяти, і сіпнув коня за поводи, спонукав іти острогами. Куди — сам до пуття не знав. Таки до воріт у загорожі ? А певно, куди ж іще і що лишається робити? Не йде Зоринка, він мусить їхати й стукатись до Зоринки.
Кінь поривався бігти (його таки добряче мордували) і, певно, пустився б риссю, а то й вскач, коли б не розчинилася за якусь мить-другу ворітниця і не змусила Богданка натягти поводи: з ворітниці вивалилося дівча літ десяти, глянуло в один, у другий кінець і вже потім загорнулося щільніше в материні строї й поспішило до вершника, що тирлувався на узліссі.
— Ти є княжич? — запитало зближаючись.
— Ано.
— Зоринка сказала, аби не ждав. її ще на тамтій седмиці повезли до Колоброда і надовго.
— Чому повезли, нащо повезли, не казала?
— Ні. Веліла, щоб приїздив десь після Коляди, бо вона, коли б її й катували навіть, все одно лишиться вірною.
Он воно що! Таки недаремно потерпав та малів через ті потерпання на силі. Зоринку змусили їхати до Колоброда, і змусили тому, що хочуть силоміць поєднати з кимось. Що ж йому робити, коли так? Податися до ратного стійбища, взяти содругів-отроків та налетіти з ними на Колоброд, вихопити Зоринку з лабет тих, що посягають на неї? А чи вихопить і куди подінеться, коли вихопить? Сховається у теремі вітця свого? Ой ні, князь не дозволить того, тим паче після страти Боривоя.
І правився до Соколиної Вежі, краяв собі тими тривогами та страхами серце, і в Соколиній Вежі був схожий через них на німу колоду. Бабуся не знає, де посадити його, вона і так, і сяк біля внука, а внук втупив у мостини похололі з ляку чи холоду очі й сидигь поторочею.
— Ти, мабуть, перемерз у дорозі ? — питає-допитується Доброгніва і теж холоне, стривожена його до краю спустошеним зором і геть безвільним тілом.
— Та й перемерз.
— Гнав коня супроти вітру, еге?
— Ба ні, — сказав, не подумавши, а вже як подумав, не міг обманювати, — стояв довгий час без руху, тому й перемерз.
— Чому стояв? І де стояв?
— У Веселім Долі, бабцю.
Кинула допитливий позирк очей своїх і все сказала тим позирком.
— Знов добивався до Зоринки і знов той лютий Вепр не пустив до дівки?
— Гірше, бабцю. Вивіз до Колоброда, гадаю, навмисне, аби зазнайомити там з кимось Зоринку і заступити мені путь до Зоринки.
— Иой! — осміхнулася бабуся. — І ти злякався?
— Ніби нема чого лякатися.
— Бо таки нема. За Зоринку ти певний? Зоринка хоче бачитися з тобою і бути твоєю?
— Казала, коли й катуватимуть, все одно лишиться вірною.
— Ось бачиш! —знову осміхнулася й стала шукати в старечій пам'яті, що із знаного чи баченого на її віку могло б упевнити Богданка, а тим заспокоїти.
— Сідай до вогнива, — звеліла, — їж та грійся, а я по відаю тобі бувальщину, аби не занепадав духом і знав: немає такої гатки, котра стримала б річкову течію, як немає й такого гніву, який вистояв би у поєдинку з дівочим серцем, що загорілось бажанням злюбу. Вір мені: нема й бути не може!
VI
Сестра Євпраксія правду казала: матушка-ігуменя тому й ігуменя в жіночій обителі, що має нежіночий розум і на диво жіноче серце. Обурювалась та й обурювалась, нарікала та й нарікала на богопротивні вчинки вельмож — і таких, як намісник Фракії Хільбудій, і таких, як навікулярій Феофіл, зрештою підійшла до схиленої перед нею Миловиди й поклала на плече свою білу, ніби з мармуру,
руку.
— Утішся, дитя людське, — мовила тихо і співчутливо. — Сльози невинних рано чи пізно стають каменем, що лягає на груди винуватців.
Миловидці не до бесіди було в незвичній для ока обителі християн, тим паче серед аж надто вже незрозумілих своєю прихильністю людей. І все ж вона зважилася підвести на ігуменю очі й сказати:
— Нині він лежить на моїх грудях, матінко.
— Знаю і вірую. Та знай і ти: люди завдають людям великого горя, люди ж приносять їм і втіху. Свята обитель не цурається тебе, дівиці іншої землі й іншої віри, вона подає тобі руку помочі і певна: коли ти увіруєш в бога нашого Ісуса Христа, ти знайдеш спокій і розраду душі своїй. Господь сказав: він дає стомленому силу, а знемагаючому — твердь.
— За поміч і розраду спаси біг, — мовила втішено. — А чи увірую в Ісуса Христа, не знаю. Спопеліла я, довідавшись про наругу над ладом моїм, про те, що його немає вже.
— Христос багато дарував нам благ своїх, та найбільше з них — віра.. Саме вона й допоможе тобі воскресити себе, а вже воскреснувши, здолаєш і свої страждання, знімеш камінь із грудей.
— Уповатиму на те, матінко.
— От і добре. Господь з тобою, — осінила дівчину християнським знаменням і повеліла сестрі Євпраксії показати послушниці, іменованій у миру Миловидою, келію, в котрій житиме вона й готуватиме себе до прийняття віри Христової.