Пересвідчились певно: дівчина зрозуміла їх, і чомусь зраділи. Зрештою старша з них підійшла і взяла Миловиду за руку:
— Ходімо, — запрошувала. — Там, — показала рукою, — є анти.
Дівчина не зважувалась довірятися після всього, що пережила минулої ночі, та й не довіритися теж не могла. Там, куди кличуть, є, кажуть, анти. А коли є анти, є й сподіванка розшукати нарешті Божейка чи бодай довідатися, де її Божейко.
ХХУ
Такого велелюддя і такого крику та гаму не бачив і не чув батечко Дунай з тих давніх-прадавніх часів, як тирлувалися на його берегах, а потім правилися через усю широчінь готи, як тлумилося тут ще велелюдніше і не менш жадібне на людську крівцю асійське плем'я персів. Он як потемніла річкова голубінь від коней, що йдуть уплав з ромейського на слов'янський берег, від людей, що тримаються коням за гриви й правлять їх туди, де біліє пісок і є сподіванка вийти з води, перепочити. А то ж тільки кінні рушили на свій берег і далеко не всі. Скільки товару пасеться он на цім боці, скільки навантажених ромейським добром возів стоїть і чекає на плоти, що їх мають пригнати з слов'янського берега ті, що пішли вплав першими. Зором не охопити усе те добро, а правити через таку, як дунайська, воду доведеться не день і не два.
Князь не вельми турбується тим, певен, своє добро мужі не уронять. Не затим вони брали його мечем та охороняли в путі, щоб потопити в Дунаї. А проте не поспішає переправлятися на свій берег. Хоч ромеї й вийшли назустріч слов'янській раті, коли побачили, що рать та зайшла надто далеко, хоч вони й сплатили все, чого зажадав князь Волот та його воєводи, ба навіть цілували хрест і присягалися на хресті, що доки тече між слов'янською і ромейською землями Дунай, а в небі світить сонце, свавілля привідців ромейських легіонів у Фракії не повториться, — на те вони й ромеї, щоб обіцяти і не дотримуватись обіцянок. Адже був із ними твердим і незговірливим у розмові-перетрактиції. Сказав: платіть удвічі більше, аніж мали платити в обіцяне літо, та й став на тому. І кректали, і лестились, благаючи поступитися, дарма, чув за собою силу, бачив ромейську безвихідь і не поступився. Тепер кусають та й кусають, видно, пальці, а кусаючи, можуть і передумати. Чи на те, щоб погромити захоплених переправою воїв, потрібна велика рать? Навіть тієї, що є по фортецях Мізії й Фракії, вистачить, коли вона буде кінна.
Аби не ризикувати, поділив добуте в ромеїв золото на п'ять кіп: одну — дулібам, другу — полянам, третю — уличам, четверту та п'яту тиверцям яко потерпілим від ромейського нашестя, взяв від привідців племінних ратей обітницю ділити здобич по закону: окремо — на привідців, окремо — на мужів, окремо на воїв і тих, що не повертаються з походу, упали мертвими в січах, та й послав усе те з надійною охороною на свій, слов'янський берег. Все інше може переправляти та й переправляти тепер.
— Княже, — над'їхав у супроводі кількох дулібів Ідарич. — Слу, сподіваюсь, робити тут більше нічого вже. Як тільки буде пліт чи повернуться лодії, подамся, мабуть, на свій берег.
— Вільному воля, достойний. Не певний, що з ромеями не буде вже розмови, та коли й буде вона, розмовлятимемо не інакше як на мечах.
— Не посміють. Не до того їм зараз. Казав же: ув’язли у війну з вандалами.
— На те й уповаю. Одначе на тім березі жди на мене, Ідаричу.
— Ано, ждатиму. Ми ж домовлялися про це.
Путь їхня з ромеїв була неблизька. Доки доправилися до Дунаю (а йшли, обтяжені товаром, не швидше, ніж ішов товар), усе обдумали й про все домовилися. Дадуть воям, як завжди давали після щасливого завершення ратної виправи, три доби на пир та привілля, хай обміняються братницями, воздадуть хвалу богові грому і війни — Перунові, згадають тих, що йшли і не йтимуть уже, та й підуть кожен своєю дорогою: поляни та уличі в свої землі, дуліби та тиверці — в свої.
Коли б певен був князь Волот, що вої послухаються його, з іншою речницею звернувся б до них там, на пиру.
"Братіє! — сказав би. —Коли ще зійдемося так, як зійшлися нині? Складаю вам за те, що йшли за князем і ніде не ослухалися князя, що були воями й мужами у всеслов'янській виправі супроти ромеїв, бились яко тури й вертаєте до осель своїх уславленими, — складаю за те щиру дяку і низько кланяюсь. Водночас же й кажу: розгляньтеся довкруж і зважте: чи надовго йдете до жон і дітей своїх, коли йдете, не довершивши початого в передлітті діла? Ромеї не дотримають укладеного з нами ряду, коли знатимуть: земля наша, як і колись, відкрита для них, вежі наші не стали достойними стражницями в Подунав'ї.. Кладіть, братіє, мечі у піхви, та беріться за кельму, заступ і сокиру". Та в тім-то й ба, що не певен він у тім послуху. Не так вони жадають бути вдома і не так чекають на них оселі, діла бортні та ролейні, аби погодитися й лишитися в Придунав'ї заради веж та гридниць при вежах. Усе те доведеться відкласти до наступного літа, а може, й покласти на тих, кому пообіцяв землі у Подунав'ї.
Переправлялися в тім самім місці, де переправлявся кілька седмиць тому й Хільбудій. Дунай тут широкий і не такий уже й тихий, зате підступи до нього обжиті й торовані, лісу для плотів доста, і ліс зовсім поруч. Рубають вої і день, і ніч, а плотів настачити не можуть. Возів, вважай, утричі більше, аніж було тоді, як ішли за Дунай. А скільки тварі всякої, рогатої і не рогатої. То — найбільший клопіт і найбільший труд при переправі. А що вдієш? Товар — ратний набуток воїв, і він, князь, не сміє нині перечити воям, тим паче ставати на перепутті. Страх, що нагнали походом цим на ромеїв, нагнаний не кимось іншим — ними.
— Скільки днів потрібно на те, щоб переправити усе, що тирлується тут? — над'їхав і поцікавився в мужів, котрі клопоталися переправою.
— Не відаємо, княже. Коли переправимо бодай третину, скажемо.
— А що, є потреба поспішати? — зачув ту розмову й запитав, стишуючи голос, Вепр.
— Та ні, такої потреби не бачу.
— То їдь, княже, на свій берег. Ми й самі упораємось.
— Рано, воєводо, бути спокійним і йти. Доки не буде там більшість, мушу лишатися й піклуватись долею раті своєї. Князь у січі має бути перший, при відході — останній.