"Бистрий мій воєвода на мислі, нічого не скажеш. Ось тільки чи не занадто далеко забігає? А втім, кого справді поставлю у гирлі Дунаю, коли не Вепра?"
XVII
Усе, що слід робити в Соколиній Вежі, робить челядь, усе, за чим слід приглянути, наглядає хтось. Стара Доброгніва більше з Богданком та з турботами про Богданка. Навіть уночі не має через те отроча спокою, виходить на подвір'я, ближче до сили небесної, й молиться, звертаючись до небес:
— На морі, на океані, на острові на Буяні живуть-поживають три брати вітри.. Один — що полюбляє гуляти в краях сіверських, другий — що в східних, третій — що в західних. Повійте дужо, вітри буйнії, вийміть печаль-тоску з серця отрочого, зніміть з Богданкових очей хворобу-золотавицю, злу полудницю. Чуєте, вітри буйні! Повійте дужо, буряно і зніміть! І тебе прошу, Зоря-Зорянице, мати наша вечірняя, нічна і вранішня. Як ти виводиш на небо сонце яснеє, б'єш-побиваєш, на смерть вражаєш мечами-самосіками морок нічний, так само най буде вражена й повержена хворість Богданкова. Будьте ж мої слова твердіші за камінь, гостріші за меч-самосік. Що задумано, те най станеться.
Доглядалася до небес і молилася, а помолившись, на всі чотири сторони поклонилася і, вже розкланявшись, пішла спати. Бо вдосвіта теж треба встати й піти ні світ ні зоря до криниці, аби набрати в ній непочатої зоряної водиці, — тієї, що її з ночі ніхто не бовтав, що прийняла в себе і послані з неба роси, і передсвітанкові тумани. Гляди, серед тих дрібен-крапель знайдеться бодай одна крапелиночка живої води, тої самої, що її ждуть — не діждуться.
— Вставай, онучку, — лагідно скаже, нагледівши перегодом, як він обмацує рученятами ложе, шукаючи свою доглядачку. — День надворі, вмиватимемось та снідатимемо.
— Я заспав, бабусю?
— Не так щоб, одначе вставай, бо треба вже звикати тобі вставати рано. Скоро наш довгожданий день — світла п'ятниця. Того дня маємо вдосвіта бути надворі, зустрічати царівну Золоту Косу, Ненаглядну Красу.
Умивала Богданка старанно — і хлюпала в очі зоряною водицею, і промивала їх. А промиваючи, приказувала:
— Ішла баба з-за моря, несла повен кузов здоров'я. Комусь лишень шматочок, нашому ж Богданкові весь кузовочок. Вода донизу, а ти, внучку, рости доверху. Як із личка стікає вода, так із очей най спадає полуда.
Внук слухав і слухався. Вже потім, як посадила за стіл, запитав:
— Це вже одна седмиця залишилася до світлої п'ятниці?
— Ано, всього одна седмиця.
— Як шкода, що я не угледю царівни.
— А може ж, і вгледиш, соколику. Прозрієш і вгледиш.
— Коли б то. Знав би, то раніш надивлявся. Вона, бабусю, буде в той світлий день така, як завжди, чи не така?
— Ну що-бо ти! В цей день царівна вийде геть оновленою.
— У морі-океані оновиться?
— А де ж іще?
— Не втямлю щось, бабусю Доброгніво. Ви ж казали, сонце щовечора ховається у морі-океані й щоранку виходить звідти помітно пригашеним, ніби оновленим.
— Казала, бо так і є; оновлюється воно й щоденно. А все ж щоденне оновлення — не те, що щорічне. У світлу п'ятницю царівна Золота Коса, Ненаглядна Краса купається в першому позлюбному молоці дощоносних дів, а то не те, що в звичайному. Чув, як гримить-гуркоче бог-громовик, коли настає пора передлітнього злюбу? То він шукає в піднебесних водах океану котрусь із своїх обраниць. А знайти не завжди може. Тому й гнівається. Носиться по небу й зирить-наглядає. Коли ж нагледить, як випірне котрась та зблисне на сонці білими, ніби перла морські, грудьми, і зовсім шаленіє, бурею женеться за тою хмарою-дівою, а наздогнавши, затискає її в своїх вогненних обіймах, пронизує блискавицею. Отоді й бурлить-клекоче в морі перше позлюбне молоко. Оновлюється в ньому, викупуючись, морська царівна, стає його і для оновлення матері-землі. Ачей бачив же, як засіває ниви дощ? То теж, щоб знав, плодоносне сім'я злюбного єднання бога-громовика з повногрудими дівами піднебесся. Дощі ті, надто ранні, змивають сніги, а з снігами й бруд, зцілюють землю після лютої зими і, зцілюючи, повертають її до життя.
— Зцілюють, кажете? То дощі і є жива вода піднебесся?
— Цілюща, внучку. Всього лиш цілюща. Жива на острові Буяні. Щоправда, і вона випадає з дощами. Ти тільки не печалься, коли прозрієш не одразу. Здебільше буває так, що живою водою тричі треба бризнути у вічі, аби вони знов стали видющими.
— Йой, так довго доведеться ждати?
— Може, одразу прозрієш, а може, й ні. Будь терпеливий, внучку. Треба, що вдієш. За терпіння боги й посилають благодать свою. Княжич Яровит не те терпів, прокладаючи стезю до своєї обраниці, а таки витерпів і проклав.
— Яровит? Це ж хто такий, бабуню? Звідки він?
— З віків, соколику, з сивої давнини. А жив неподалік від нас, під горами Карпатськими. Коли — достеменно ніхто уже й не знає. Одне залишилось у пам’яті людській: витязем був непереможним і доброликим на все підгір'я. Сам, без дружини, виходив супроти чужої раті й рубав її мечем-самосіком доти, доки не стиналася й не показувала хребти. А ще правду ставив над усе. Невинного не кривдив, убогого не обминав. Орав землю, діяв лови, оседок змурував над річкою Прутом. Так і жив би, мабуть, на радість батька-матері, люду довкружнього, коли б не заговорила в ньому Лада та не повела назустріч тій, що ждала-виглядала його, свого судженого.
Княжич і до того не раз бував у горах та долах землі своєї, коли — діючи лови, коли — з цікавості. А ще виходив на обводи, як люд сурмив тривогу: "Вставай, Яровите, поспішай, Яровите! Таті ідуть на нас із чужкраю!" Того ж дня, як заговорила в ньому Лада, вибрався аж у бескиди. Чому, сам не знав. Побачив, які круті, і взяв собі до тями: "Ану ж, чи здолаю?" І що вище збирався, то зухвалішим було воно, бажання здолати узвишшя. А вже як вибрався на бескид-перевал та глянув по той бік перевалу, не втримався від спокуси спуститися в діл, поглянути та довідатись, хто і як живе там, за крутими горами.
На нього не звертали уваги, аж поки не доправився до острогу волостелина загір'я та не освідчився:
— Я княжич Яровит з-над Пруту. Хочу бачитися з господарем острога г волостелином краю.
Тоді подивувалися й заметушились.
Яровит? Той, про якого йде світом слава як про диво-витязя, що сам-самісінький виходить супроти раті й перемагає?