— А що скаже Вепр? — не втрачав нагоди князь Волот.
— Те, що й казав: бувати в Жадана бував, а бесіди з ним про мсту не вів.
— За що ж волхв і жрець гнав тебе від жертовника києм?
Вепр завагався на мить, і того було доста, аби віче впевнилося і крикнуло в один голос:
— Він винен, княже! Він домагався від Жадана лжі і мсти!
Аби втихомирити люд, князь вимушений був піднести меча.
— Не чую одповіді, воєводо.
— Я нагадав жерцеві давній звичай — приносити богам людські жертви, аби вони умилостивились і не карали люд жорстокими карами. Згадка та чи, сказати б, рада й розгнівала жерця.
— А ще що радив?
— Більш нічого.
— Чому ж Жадан казав, молячись: "Одведи і заступи, не дай сплодитися в мені найбільшій слабості людській — спокусі" ?
— Про те не відаю.
— А послухи відають, воєводо. Що скажеш, Чернине?
— Жадан справді боявся кари богів і вагався. Коли ж воєвода нагадав йому про дарунок вдруге, затим і втретє, повіз та показав свій Веселий Діл, спокусився і склав із ним ряд: принесе в жертву богам когось із люду тиверського, а потім змусить брати жереб княжу родину. Вепр зголошувався на це, бо певен був, коли дійде до жереба, князь сам викличеться піти на вогнище, заступаючи собою жону і дітей.
— Ти брешеш, волхве! — визвірився Вепр і подався на послуха всім своїм могутнім тілом. — Звідки Жаданові було знати, що нас постигне ще одне безліття?
— Знав, бо був такий, що міг і накликати його.
Одкровення те видалося всім, ба навіть Вепрові, дивовижно несподіваним і страхітливо разючим ударом Перуна в ясному небі. Притихли на мить, дивляться на волхва-послуха, ніби на заморську диковину, зрештою переглянулись один з другим, мовби питаючись: "Ви чули, на нас накликали погибель", — і крикнули тисячоголосе:
— Смерть одступникам!! Смерть людоморам!!! Щоби заради утіхи-мсти, заради чревоугодія, маєтності-наживи та накликати на весь люд голод, знесилювати безліттям і морити мором? Де таке видано? Коли таке було? Смерть бузувірам! Кара і смерть! Кара і смерть!
Князь силився вгомонити вічевий люд, де там. Мовби оскаженіли всі. Ширили писки й кричали своє, потрясали бронню чи киями і напирали на княжий кінець, на те одне-єдине місце, де стояв закутий у вериги і на диво змалілий воєвода Вепр, волхв-послух Чернин. Їм давали знак мечем, кричали що було сили: "Вгомоніться, дайте довершити суд", — дарма. Довелося виставити наперед себе, наперед підсудного дружинників і відгороджуватися від віча щитами, мечами, сулицями.
— Винні в ваших бідах нікуди вже не дінуться. Дайте довершити суд!
Князь вкотре вже підносить над головою меча, вимагає бодай якоїсь тиші.
— Без суду ясно, княже! На горло карай татя!
— Він не один. Дайте довершити суд і увидите: він не один!
Здається, подіяло. Стихли спершу передні, потім ті, що стояли за передніми, а там і решта.
— Чи й далі опиратимешся, волостелине?
Вепр був землисто-сірий з виду, по ньому видно: ніяк не дійде до тями.
— Княже, — подав нарешті голос і якось примирливо, ба навіть благально глянув на Волота. — Я поставлю свідків, що не був тієї ночі ані біля капища Перуна, ані в Веселім Долі.
— Відаю про те, сам ти не був там. Головництво вчинили інші, одначе за твоїм велінням. Волхве Чернине, вкажи нам, хто з челядників володаря Веселого Долу був того надвечір'я біля капища Перуна?
— Он ті двоє. — показав через голови Чернин.
Вічовий люд спершу оглянувся в той бік, куди показував волхв, затим розступився. Ті, на кого вказували, постали перед князем, його прибічниками, яко застукані на злодіянні таті.
— Твої це люди, воєводо?
— Мої, та що з того?
— А те, що саме вони виконували твоє повеління. Підійдіть ближче, підлі раби підлого головника!
Ті, кого кликали, не посміли ослухатись, пішли, не змовляючись, до князя і так же, не змовляючись, уклякли перед ним на коліна.
— Помилуй, великий господине! Ми не з своєї волі.
Аж збудився Волот, вжалений їхніми благаннями, ніщо вже не врятує Вепра.
— Цих свідчень доста, волостелине?
Вепр і зовсім осунувся, якось незвично низько опустив донизу голову, плечі. І шию свою міцну, ту, що ніколи і ні перед ким не гнулася, шию теж вигнув незвично. Неначе підставив для замашного удару.
— Сам каратимеш себе чи маю примушувати інших?
— Сам, — підвів нарешті голову й холодно глянув на князя. — Зніміть із мене вериги і дайте меча.
Віче спішно вволило його волю. Зате Вепр не поспішав із самопокаранням. Стояв і розминав натиснуті веригами руки. Зрештою кинув поверх натовпу бистрий зір очей своїх, шукав когось чи сягав думкою до Веселого Долу, улюбленої родини в Веселому Долі, і вже тоді, як попрощався з усім, що було наймилішого, поставив вістрям до грудей меча, саме там, де билося серце. Поставив і тієї ж миті кинув себе на нього. Занімів на якусь мить, затим випростався на весь свій богатирський зріст і, постоявши, важко, ніби підтятий дуб, упав на землю. Ані зойку, ані скарги, ані проклять із уст. Як був клятим на вдачу Вепром, так і помер клятим.
Челядники усе ще плазували біля княжого коня, хапали за стремена й благали пощади.
— А з цими ж як?
— Відведіть і скарайте на смерть, — одповів гидуючи. — Та не здумайте віддати опісля вогню, — підвищив, аби всі чули, голос. — Головники не достойні того, головників зарийте в землю, яко псів.
Віче як заніміло тоді, коли карали головників, так і лишалося німуючим. Видимо, ждало ще чогось від князя. А князь ніяк не міг зібратися з думками. Вдоволення швидко поступилося місцем неприємному видовищу, неприємне видовище — осмуті.
— Братіє! — підвівся нарешті в стременах і видавався не меншим на зріст, аніже той, що поліг тільки-но, скаравши себе. — Чи збагнули, чуючи суд цей, за що карають нас боги? Гадаєте, за те, що не щиро віруємо в них, що недостатньо щедрі, не ділимося з богами тим, що дає з їхньої ласки земля наша? Неправда то єсть! Хто з вас не молиться в своїй оселі богам і хто жаліє віддати богові богове? Аніхто. Люд наш і щирий у вірі своїй, і щедрий на добро,як і на дари. Боги карають нас за те, що ми розплодили в собі чревоугодіє, не знаємо в тім ані міри, ані меж, торгуємо в ім'я вигоди не лише людьми, угіддям, а й божим повелінням. Ось звідки гнів божий і кара божа!