— Таж люд одурений! Його підбили на те.
— Якщо це й сталося, то сталося з волі богів. Відомо-бо: чого хочуть боги, того хоче й люд.
Богданко явно не розумів князя і гарячкове шукав спростування його помислів.
— А коли звершиться суд і Вепр передасть-таки Веселий Діл у довічне Жаданове володіння. Що тоді скажете?
— Тоді вже говоритимеш із ним ти. Чуєш, сину? Коли те станеться і ти будеш у Тивері князем, відшукай того волхва і допитайся з його помічю у мстивця Вепра, з якого це дива він передав Веселий Діл у довічне володіння жерця Жадана. На вічі, перед усім людом тиверським допитайся. Я ж довести це неспроможний.
— Тоді... тоді я вийду і скажу все, що чув від волхва.
— Ти син мій, тобі теж не повірять. Кажу ж, є ухвала віча, хто стане переінакшувати її? І є мужі. Вони на рожен полізуть, а не дозволять переінакшень, бо стоять, щоб знав, на боці Вепра.
— Усі мужі чи тільки ті з них, що мають уділи-волості?
— Не всі, здебільше ті, що мають уділи-волості. Будеш княжити, перше, що маєш зробити, верни їх до себе. Без того не буде супокою в землі, і хто знає, чи матимеш владу над Тивер'ю.
Богданко замислився.
— Я, отче, ладен поступитися нею заради вас із матір’ю.
— Дурниці речеш! — обурився Волот, — Хочеш, щоб у Тивері володарювали такі, як Вепр?
— У Вепра руки в багні, а будуть ще й у крові, його не важко зіпхнути. Важче буде, отче мій, переінакшити мужів і паче всього волостелинів.
XXVII
Тривога роду коли і йде за околії подвірниці, то не далі весі, тривога ж землі проникає в кожну шпарку і стає набутком всіх. Не стала вона таємницею і для Соколиної Вежі. Та як могла стати, коли пруги спустошили і її ниви, коли люд, що правився на віче, правився і повз її ворота?
Миловидці, щоправда, не все казали. Біду, що зависала над княжим родом, а відтак і над нею, до якогось часу приховували. Та лише до якогось часу.
— Чули? — вбігла між челядь і виголосила свою тривогу котрась із сердобольних жінок. — Віче стало на тому, аби на суд розгніваного бога йшли князь і княгиня.
— Йой! Чи то ж правда?
— А так. Бо самі зголосилися спокутувати провини всього роду яко старші в роді. Поселяни повертаються уже з віча й кажуть...
Господиня оседку сполошилася, чуючи те, й кинулась до челядницької, та заточилася в ході й змушена була шукати для себе опори. Її підхопили, веліли повернутися в ложе, заспокоїтись. Де там. Чи до спокою, коли он які вісті занесли до терему? І опирається, і благає: покличте ту, що казала тільки-но про рішенець віча. Челядь і так, і сяк коло неї: "Ти на порі, тобі не слід того знати". А що вдіє, коли велить господиня, до всього ж улюблена княжа жона?
Полотніла, чуючи пояснення, і бідкалась, і маліла на силі. Бо достеменно знала вже: жереб братимуть сьогодні, можливо, зараз оце. Сонце тільки-но вийшло з-за овида і було рум'яне та чисте, відчутно пригашене після нічної купелі в океан-морі. Саме такої пори люд тиверський і уповатиме на божу ласку, а уповаючи, захоче, аби жереб брали саме зараз.
Миловида уявляє, як те хотіння стає жорстокою дійсністю, і скрикує від нестерпно разючого болю, що розітнув її навпіл і не переставав сотати жили. В'юнилася від нього у ложі й волала про поміч. Кого кликала, нащо кликала, сама, певно, не відала, одначе кричала так голосно й тривожно, що челядь злякалася того крику й побігла за бабою-повитухою.
— Нащо було казати їй зараз, що діється в Черні, — попрікнула стара тих, що кликали. — Передчасно почалися роди.
Ходила коло молодої княгині й радила, як поводити себе, аби полегшити болі. А болі не стихали, ламали й корчили породіллю, мовби тішилися з того, що завдають їй мук. Чула, терпцю вже немає, така, що й на стіну полізла б, шукаючи рятунку, та згадала нараз: чи про себе і свої тілесні болі має думати, коли там, при капищі Хорса, стоїть утіха її серця, ладо ненаглядне і, може, простягає вже руку, аби вибрати одне з двох: життя або смерть? Згадала й застигла на мить, про щось думає, чогось шукає, тривожачись, зрештою здолала їх, свої тілесні болі, муку нестерпну й схопилася, стала там-таки, у ложі, на коліна й простягла на схід сонця руки.
— Боже! — крикнула благально і надривно. — Всемилостивий боже, Ісусе Христе! Приймаю тебе всім серцем, усіма помислами своїми й слізно прошу: заступись за нього, мого злюбного мужа і князя. Вік буду вірна і вдячна тобі, почитатиму тебе яко Всевишнього повелителя свого, тільки заступись і врятуй князя Волота. Ти ж всемогутній і всеблагий, одведи од нього кару, порятуй для мене, дитяти мого, всієї багатостраждальної землі Тиверської!
Поривалася до щойно обраного бога тілом і серцем, усім зболеним видом своїм і плакала, уповала на заступництво всесильного християнського бога і знову плакала. А челядь, повитуха ціпеніли при ній і не знали, як бути: благати молоду княгиню, аби лягла й лежала, не шкодила дитині, що проситься на світ, чи тікати від неї пріч. Кликала ж на поміч не свого — чужого бога, присягалася в довічній вірності не своєму — чужому богові і видимо зрікалася своїх. Як бути з такою і що казати такій?
І все ж мусили поступитися сумнівами, бо та ж Миловидка й прогнала сумніви. Дитя її знову нагадало про себе, за цим разом так рвійно, що породіллі нічого іншого не лишалося, як шукати рятунку в тих, що були найближче.
Не схибило серце матері, не зблукали й помисли жони. Тієї самої миті, як у просторій ложниці Соколиної Вежі голосно заявив про себе новонароджений княжич, там, біля капища Хорса, виходив перед очі старійшин, вершителів божої волі в таїнстві жертвоприношення, отець його.
— Княже Волоте і княгине Малко, — питали в них. — З власної волі берете ви на себе одвіт за рід свій перед верховним богом люду нашого, ясноликим Хорсом. Чи з добрим серцем ідете на цей достойний вчинок?
— Ано.
— Чи не в гніві на люд свій за те, що присудив родові вашому очистити себе від злодіянь, навмисних і ненавмисних скверн?
— На люд — ні, на окремих із люду маємо гнів.
— Огласите його богові, най покарає винних. За люд ладні постати перед ясноликим Хорсом і вблагати його, аби був милостивий, не посилав кару?
— Ладні, старче.
— Маєте щось сказати перед тим, як брати жереб, чи братимете вже?