Певно, далеко був звідси: коли прочинилися двері і на порозі став челядник, аж кинувся з несподіванки.
— Княже, — знічено мовив отрок. — Старійшини велять тобі вийти до них.
"Все", — карбує в пам'яті вирок і помічає нараз: перед очима, мов привид, що вийшов із стіни, стає Малка.
— Волоте, — не просить, велить уже, — будь мужем, зберися з мислями і захисти нас.
Мабуть, не сподобалося те її нагадування. Спохмурнів і, не промовивши ні слова, пішов до дверей.
Старійшини були на диво спокійні і врівноважені, одразу й не второпав, які вісті принесли своєму князеві. Тоді лиш, як заговорили, збагнув і схолонув серцем: таки невеселі.
— Княже, — запитав передній. — Віче воліє знати, ким є тобі випальська Миловида: жоною чи наліжницею?
Он воно що! Віче не годне вже порятувати свого князя. Єдине, чим може прислужитися — не випробовувати долю тієї, що носить під серцем його дитя, майбутню гілку роду Волотів. Що ж, і за те дяка. Все-таки більше ймовірності, що рід той лишить у Тивері своє коріння... Ось тільки плата за ту послугу занадто вже велика: має назвати Миловиду не жоною — наліжницею. Чи то ж можливо? Чи старійшини не відають, як зганьбить себе тим? А її? Боги всесильні і всеблагі, а її?
— Було б ліпше, — відповів стримано, одначе й хмуро, — коли б старійшини поцікавилися насамперед, що важить для мене честь.
— Ми те відаємо, княже, і все ж хочемо знати: жона вона тобі чи иаліжниця?
— А та обізнаність має якусь вагу? Миловида непраздна, вона носить під серцем дитя. Така жона не може бути віддана до суду.
— Людського — так. А на божий суд і непраздна жона йде. Це остання наша жертва, мусимо жертвувати всім, що маємо.
Світе ясний! Божий суд страшний, а людський ще страшніший. Он яким мукам піддають його, батька і мужа. Як же скаже: Миловида — наліжниця моя, коли жадана з жаданих? Присягався ж, що бере в жони, що з'єднує себе з нею на віки вічні. То ж ганьба буде для нього, для неї. А дитя? Дитя теж має прийти в цей світ і жити зі знаком, що його випікають на тілі коней? "Глядіть, — показуватимуть, — то незаконний княжий син, прижитий із Миловидою-иаліжницею".
— Коли так дуже треба знати, то знайте, — одважився врешті Волот і, здавалось, випрямився, одважившись: — Миловида — жона моя перед богами і людьми. Я обрав її серцем, присягався на вірність, і зрікатися того навіть перед лицем найстрашнішого суду не визнаю за потрібне. Більше скажу: з моєї княжої волі їй і тому, що народить від мене, заповідаю на вічні часи вотчину князів Волотів — Соколину Вежу. Житиму я чи ні, най знають старійшини і весь люд тиверський: вона за нею і спадкоємцем, що матиму від неї.
Старійшини, видно, поділяли вибір свого князя, пишалися ним і відмовчувались, а Малка кидала благальні позирки то на мужа, то на посланців од віча, схоже, що волала про порятунок і не знала, до кого вдатися зі своїм воланням.
— Бути по-твоєму, княже. Жертвоприношення завтра, готуй до того себе і всіх із роду свого, — подали нарешті голос старійшини.
Вони вклонялися вже, а вклонившись, мали піти. Та їх затримали ще і затримала та ж Малка.
— Чи воля княгині й матері так нічого вже й не важить?
— Чом не важить? Кажи, що маєш.
— Сподіваюсь, ніхто не бере під сумнів, що я жона князю Волоту й мати дітей його.
— Те всім і давно відомо.
— А що в Тивері є такий покон: коли в біду потрапляє рід, і зокрема діти, та, що дала їм життя, може офірувати заради всіх собою, те теж відомо?
— Чом ні? Добровільна жертва — наймиліша богам жертва. І все ж... Чи княгиня може зважитись на те? Гадаємо, їй ліпше буде, коли жертву вибере жереб.
— Ні, найліпше буде, коли жертву виберу я. Перед божим судом має стати троє моїх дітей, младомладих дітей, старійшини! Аби вони не звідали того, що доведеться звідати на жертовнику, зважуюсь і речу: в ім'я дітей своїх, заради мужа і князя, опори землі Тиверської, — на вогонь піду я.
Князь давно збагнув, куди хилить жона його, і все ж не міг повірити тому, що почув.
"Вона не при собі, — казав подумки й поривався вдіяти щось. — Добровільна жертва — наймиліша богам жертва, то правда. Та є ще мужі. Невже Малка не розуміє: вони хочуть принести в жертву богам насамперед мене, через те не приймуть її офіри! Щось маю вдіяти, аби сталося так, як хоче: не можна порятуватися всім, то мають порятувати принаймні дітей".
— Княгиня правду каже, — спромігся-таки на слово, а вже потім відшукав і рятівну думку: — Діти не встигли прогнівити богів, як і младомлада жона моя, Миловида. Коли хтось завинив перед ними, то завинили ми двоє, яко старші в роді. Тому й перед жертовником маємо стати удвох: я і княгиня Малка. Жертва ця добровільна, її ніхто не волен відмінити. На кого з нас двох укажуть боги, той і піде на вогонь.
ХХУ
Як тихо в теремі і як сумно в цій тривожній тиші. А ще до щему болісно. Ніч тому завинила чи те, що наближає вона? Он як надійно приспала всіх — і тих, що в Черні, і тих, що поза Черном. Це додає, ясна річ, суму, та навряд чи визначає його. Сум і тривога від того, далебі, що наближається вирішальна мить, може статися так, що, крім цієї куцої передлітньої ночі, нічого вже не буде.
А жаль. Гадав собі: коли вже сталося так, що долею визначено йому бути князем у цій топтаній і перетоптаній чужинцями землі, життя не пошкодує, а відіб'є в сусідів і несусідів бажання ходити в Тиверську землю й бути татями в ній. Казав: поставить вежі по Дунаю і стане міцною опорою Троянової землі в краях полуденних, закладе морське пристанище в старій Тірі й зміцнить через неї узи між родами антськими: уличами й тиверцями, полянами, дулібами і знов-таки тиверцями. Думав: оце й буде те, заради чого варто жити, що даватиме поживу втіхам, гадав, заслужить потугами рук і розуму слави між своїм людом, а удостоївся бути принесеним у жертву богам. Чом так? Мало зробив для своєї землі? А чи то ж мало? Не ким-небудь — гонителем ромеїв нарекли, казали, такого не було й не буде. Це Вепр завдав йому такого разючого удару. Скористався тим, що мужі невдоволені князем, і зворохобив їх супроти князя. Як же так сталося, що вони пішли за ним, а не за князем? Так дуже насолив тим, що поступився їхнім на користь голодного люду? А хіба їхнє — то вже так і їхнє? Хіба не він, Волот, і не отець його відривали те, що є нині їхнім, від рота люду тиверського й підносили як дар землі за послуги у ділі ратнім? Як же це можна сісти на дарованому й сказати: "Не дам!"? Та чи ж воно тільки їхнє? Чи приречені на голод поселяни не були з тими ж мужами в січах, чи вони не так само, як мужі, заступали Тиверську землю грудьми? Де ж поділося оте велике і величне: ми—люди одного роду і одної долі; коли хочемо жити в своїй землі і вільно користатися її дарами, мусимо триматися купи?