— Буря, либонь, — догадувався хтось із молодших.
— Такої пори і такої днини?
Не довго гадали й маліли на силі, гадаючи. Темінь грізно сунула на них і не забарилася послати розгадку. Спершу сіли на злаки й забігали по злаках окремі, не кожним, може, й помічені пруги, за тими першими — другі, за другими — треті. Так жадібно накидалися на зелень і потрошили її, таку тріскотняву зчинили тим потрошенням, що тепер уже ні в кого не виникало сумніву: це не просто пруги, се біда впала на їхні голови. Хтось хапав мітлу й кричав, надриваючись, на всіх із роду своги, аби не гаялись, брали, що є під рукою, й гонили ту напасть із злаків на подвірниці, інші бідкалися не так подвірницею, як полем, і бігли чим-дуж у поле.
"Боги, — благали подумки чи й уголос, — порятуйте! Боги заступіться!"
А боги німували. Вони й самі були, мабуть, збентежені тим, що творилося на землі: пруги летіли хмарою і заступали сонце, мов та хмара.
Ніхто не бажає собі гіршого, тож і ті, що бігли в поле, усе ще сподівалися: а може ж, пруги пройдуть всього лиш смугою, не зачеплять їхнього поля? Гляди, не сядуть на їхні поля, полетять далі?
Та ба, то була всього лиш сподіванка, одвічне жадання ліпшого, ніж є, ніж може бути. Пругів вистачало не лише на поля, а й на луки, вони не гребували ані княжими, ані поселянськими посівами. Обсідали хмарою й трощили спішно, прожерливо, ніби вперше бачили.
— Боженьки! — ломили руки ті, що прибігли на поля свої перші, або спинялись і ціпеніли з жаху. Бо ж розуміли, нічого не вдіють: там, де встигла попоратися комашня, лишалися одні стебельця при корені, а то й гола земля.
— Це наша погибель! Чуєте, людоньки, це наша погибель! Ми нічого вже не вдіємо з пругами. Згублять вони поля наші, згублять і нас!
Дивилися на ту згубу посмутнілими очима мужі, голосили, присівши край ниви, жони, за жонами — діти, а пруги робили своє: падали на поле хмарою й тоді лиш знімалися, як пожирали злаки, лишали замість злаків убогу й непривітну ріллю.
Що ж робити? Де і в кого шукати порятунку? У князя, у богів? А що дасть князь і що дадуть боги, коли земля втрачає останнє — сподіванку?
Сиділи й туманіли без діла ратаї, опустились руки й змаліла сила в будівничих, що мали споруджувати тверді по Дністру, не відав, що має робити тепер рукомеслий люд. Бо полонили серце і розум туга велика, досі не знана, бо не бачили перед собою зірки-сподіванки. В одному певні були: це — кінець. А коли кінець, то куди пориватися і чи варто пориватися? Пруги, подейкують, пройшлися по всій землі, спустошили всю землю.
І саме тоді, як відчай доходив краю, а зневіра холодила розум, десь в когось зродилася думка і пішла луною по Тиверській землі: бо самі винні. Нащо сказали тоді, на віче:
"Усі най тягнуть жереб, окрім родини князя? А коли князь чи його родина саме й завинили перед богами?"
— Йой! Хто це вигадав? Кому спало таке на думку? Таж князь он як повівся з людом своїм, он що зробив для люду!
— Зробив та й пішов тішитись до молодої жони, та й тішився геть усю зиму з молодою жоною? А коли то і є вона, провина перед богами?
— Заткни пельку! Знайшов, скажіть на милість, провину. Чи боги перечать комусь брати злюб та й бути щасливим у злюбі?
— Ано, то вже казна-що — звинувачувати князя за злюб. Хіба молодша княгиня не з власної волі побралася з ним? Чи, може, нещаслива в злюбі?
Говорили всяке, та як би там не було, а камінь кинуто, хвилі зродилися від того каменю та й пішли собі. А хто здатний зупинити їх, коли пішли? Котились та котилися, бунтуючи люд, аж поки не досягли берега і не розбились об берег.
— На віче! На віче! Най скаже вся Тивер, як бути з князем! Най скажуть старійшини, як житимемо в своїй землі після такої згуби!
XXIV
Повертаючись від забудов у придністровських твердях, князь Волот на власні очі бачив, чим завершився наліт задунайських пругів. Через те не гнав коня, їхав ступою і думав, похитуючись у сідлі. Довго й уперто думав, а не міг стати на якійсь із думок. Бо таки не відав, як житиме Тивср після всього, що сталося. Поривався в один, поривався в інший кінець далебі ж нелінивою думкою, а відшукати щось більш-менш певне і тим уже рятівне не міг. Коли ж наблизився до Черна, думки обірвалися враз і уступили місце подиву: за стінами стольного города вирувало людське стовписько.
"Почалося вже, — догадувався, хто товпиться і чом товпиться. — Одначе ж як швидко. Як все-таки швидко! Чи не наполяжуть: веди, княже, з сієї землі, вона прогнівана? Дуже можливо. Знають-бо: склавини знялися та й пішли в ромеї, пішли і он сіли вже, подейкують, на плодючих ромейських землях. Чи тиверці гірші за них? Чи те, що сталося, не підказує саме цю путь? Земля та рідна, котра дає яства, і небо те наймиліше, під яким пізнаєш смак земної благодаті.
Не мав наміру правитися до людського стовписька й питатися хто зібрав, нащо зібрали? Повернув коня до полуденних воріт і в'їхав до Черна через бічні ворота. Треба буде, покличуть і скажуть, чого зібралися.
Тоді ще, як передавав біля конюшні коня, помітив: на нього дивляться із співчуттям, ба навіть із жалем. Спинився і впік одного з тих, що жаліли, очима, проте не став допитуватися, в чім річ, попростував до терема. А переступив через поріг, зустрівся з Малкою — і прочитав той самий жаль в очах Малки.
— Волоте, ти чув? — ступила крок уперед і торкнулася княжої руки. — Вони звинувачують нас.
Не цікавився, хто — вони, і так догадувався. Одначе повірити, що звинувачують у безлітті, заподіяному пругами, не міг.
— До чого ж тут ми? Та й кого це — нас?
— Тебе, мене, всю княжу родину.
Втупив у неї незрушний погляд очей своїх і довго стояв отак, питаючись.
— Звідки знаєш?
— Там, — показала рукою, — на вічі, йде справжня брань. Одні обстоюють нас, інші звинувачують, кажуть, саме ми завинили перед богами, через те боги й карають Тивер спустошеннями.
— Хто ж це може звинувачувати, та ще отак?
— Коли скажу, не повіриш: мужі-волостелини та челядь їхня.
Он воно що! Повірити справді важко. Ті, на яких покладався, мов на круту гору, яких множив, де слід і де не слід, аби бути певному: це — опора князя, та твердь, що на ній стане і возвеличиться в очах люду своєї землі, виходить, одступилися, більше того, ідуть супроти нього. Хто ж напоумив їх? Хто злютував? Вепр? Можливо. Одначе досі й Вепрові не таланило в такім заході. Він знає, він відчував. Тепер інше чує. Що ж сталося з волостелинами тиверськими? Чому одмінилися раптом у намірах і вчинках? Справді вірять: винен у цих безліттях князь і його родина? То чому ж люд поселянський не вірить і стає на захист свого князя?