Мабуть, неабияка радість забуяла в серцях поселян від тої речниці. Пнулися, зирячи через голови передніх, і німували. Мить так, другу, далі збудилися й закричали в один голос:
— Слава щедрому і мудрому князеві! Слава і шана! Шана і слава на віки!!
Пождав, доки вгомоняться, і вже потім вирік їм усе, про що думав у себе в теремі.
То правда: одміна данини — велика всім полегкість, а проте не поміч.. Поселянинові не треба буде давати на передзим'ї князеві, зате треба щось дати взимку, на передлітті дітям. Бо коли не дасть, голод зробить страшне своє діло — викосить усіх і вся. І що тоді буде з тої полегкості, що її дає князь? Анічого. Тому й кличе бути щедрими в цій біді, цієї безлітньої для Тиверської землі години не лише мужів своїх, володарів займанщин, а й усіх, хто має що дати чи позичити голодному.. Земля, як ніколи, потребує опори, тож хай стануть нею ті, у кого є щось, хто може поділитися.
— Ано! Най стануть! Най будуть мудрими та щедрими, як і князь!
Мусив знову підносити руку.
— Князь і його радці, — продовжував Волот, діждавшись тиші, — стали на думці й виносять її на віче яко закон: цього неврожайного літа ліси та води Тивері мають бути доступні для всіх. Княжі вони, ліпших мужів чи общинні, кожному хай буде вільно прийти туди і взяти собі дичину або впіймати рибу в річці чи озері. І дичина, і риба — дармові дари землі, а дармовими дарами соромно скупитися в безліття та й перед богами провина неабияка.
Віче не встигло вгамуватися від тої ще, першої княжої речниці, ця ж і зовсім забила з нього потужним джерелом радості, вдоволення. А коли б'є з серця радість, то що лишається робити вічовому люду? Чув у собі торжество й ділився тим торжеством з іншими, а ділячись, виголошував його тисячоголосою здравицею:
— Здравиця князю-добротворцю! Най буде єдність між князем і людом землі Тиверської! Нині і прісно! Нині і прісно!
Здавалось, підступлять зараз до вежі, піднімуть свого князя разом із вежею й понесуть містом, аби бачили всіі знали, який світлий настав для них день, які вони, поселяни, вдоволені князем і яку хвалу воздають доброму з добрих, мудрому з мудрих князеві. Та не дійшло до того. Бо в натовпі, серед ратаїв і рукомеслих, бортників і ловчих, серед усіх, що були вдоволені вічем, відшукались і невдоволені. Вони стояли чи не найближче до вежі, з котрої промовляв князь, і теж трималися купи.
— Схаменіться, безумці! — потряс костуром один із них, високий і плечистий, міцний, яко дуб, і лютий, як знавіснілий тур. — Уйміться, кажу, і образумтесь! Ви забули, що є всюдисущі боги і є кара божа!
То був Жадан, а ті, що тулились коло нього і відмовчувалися, не зголошуючись із вічем, були волхви.
Князь Волот не встиг, видно, збагнути, куди хилить пригрітий ним волхв, зате не без тривоги й ніяковості відчув, що він не на його боці.
— Чим ти невдоволений. Жадане? — виступив наперед стольник. — Що обурює тебе в хвалі заслуженій і достойній?
— А те, стольнику, що казав уже: є боги і є кара божа. Усі сущі під ними мали б пам'ятати: найперше слід віддати шану богам, а потім усім іншим.
— Чи люд наш так уже забув богів? Чи він не шанує їх?
— Бо таки забув, коли почав розмову на вічі не про шану і не про данину богам, а про себе. Хто з вас подумав тутки і сказав: засуха — кара богів за провини? Боги задарма не карають і тим паче не карають увесь люд.
"Цей волхв багато на себе бере, — вгомонився нарешті і став твердішим у мислях князь. — Я поспішив передати йому свою повинність — бути жерцем при капищі Перуна".
— Ти помиляєшся, Жадане, — Волот вийшов і заступив собою стольника. — Ми не забули про богів. Не встигли сказати, одначе мали сказати тут: хоч в краї й недорід, хоч поселяни нічого не взяли з поля, вони не повинні забувати, що є боги і їхня повинність перед богами. Не лише князь, кожен зобов'язаний приносити їм на домашнім вогнищі жертву і просити в богів прощення за провини.
— Ано, кожен! — підхопили княже слово привідці віча.
— Провина ваша, а в жертву приноситиме твар?
Цей надривний закид належав котромусь із волхвів, що юрмилися біля Жадана. Його могли б пропустити повз вуха, та того не хотів, для того, видно, й був тут Жадан, аби не пропустили.
— Чи ви не видите? — крикнув дужим, ніби Перун із неба, голосом і показав костуром через голови юрмиська вічового. — Не видите, питаю, яка велика кара упала з неба на люд тиверський? Домашніми жертвами від такої кари не відкупитися!
— Як то? Чому?
— А тому, що твар земну ми вже приносили богам у жертву. Твар очистила себе від скверни, а кара як ішла, так і йде. Невже вам невтямки, що настав час очиститися людям?
Ті, що стояли ближче і добре втямили, що сказав волхв, заціпеніли враз і змусили заціпеніти інших.
Чи то ж правда?
Воно немовби й так: твар очистила себе, а гнів божий триває, кара як посилалася, так і посилається на землю. І все ж таки: чи волхв при своєму глузді? Он як давно було воно, принесення в жертву богам людей. Тоді ходила страшна моровиця, тиверці трупом лягали і вдома, і в лісі, і на путях та при путі. Коли таке безліття і такий повсюдний мор, чи хтось завагається і скаже: "Й без того доста жертв"? Сліпли зі страху і на все погоджувались. А все ж, переживши страх, люд, здавалось, порозумнішав, і князі та волхви угомонилися, коли й згадували прадавнє безліття, то лиш для того, аби застерегти когось: не роби так і не накликай лиха; он що буває, коли не слухають старших і йдуть супроти закону та покону. Нині ж запевняють: твар не винна, винні люди, отож най тягнуть жереб і віддають того, кому випаде, в жертву богам. Чи зголоситься віче і чи дасть свою згоду князь?
— Люд давно не очищав себе, то правда, — перший знайшовся на слові й заговорив осібно до волхва князь Волот. — Та правда й те, Жадане, що очищення це коштуватиме найдорожчого — людського життя. Чи ти певен, що інакше не вмилостивимо богів, що є конча потреба посилати на вогонь когось із нас?
— Певен, княже.
— Чим доведеш те?
— Гнівом божим. Дощу не було, як засівали ниви на передлітті, не буде, коли не вмилостивимо богів, і тоді, як настане час засівати їх на політті.
— А коли буде? Чи відаєш: як боги змилостивляться до поліття і пошлють дощі, на вогнище підеш ти, яко лживий жрець, що торгує божим повелінням.