Йшли від неї й гадали собі: "Вона не доживе до того дня, коли почує крик немовляти. Он яка плоха. Пити ще п'є, а їсти — в рот не бере. Правду про таких кажуть: сохне, ніби дерево без кореня"..
Та Корнелія дожила-таки до визначеного дня і крик маленького свого почула. Ба, одмінилась почувши: і усміхнулась, і заясніла, їсти-пити попросила. "Яка я рада, — сказала тим, що ходили коло неї. — Не сина — дівчинку народила. А дівчинка продовжить мій рід — не його".
Коли ж настав час вести її до скелі, розглянулась, мовби питала: "Так швидко?" — і осмутніла враз, мовчки пригорнула до себе дитя своє та й пішла, куди вели.
— Низький уклін тобі, Емілію, — сказала, як наблизилась. — Ось ми й станемо з тобою в парі, тільки не під вінчальним — під кам'яним вінцем. Не нарікай на мене, мій єдиний, мій бажаний друже. Бачить бог, я не хотіла цього.
Уклонилася ще раз і до майстрів:
— Чула я, володар ваш звелів більше не звертатися до нього і не просити за мене. За себе й не прошу, а за дитя моє можна?
Майстри знітилися і промовчали. Лише один із них, наймолодший, не сховав очей.
— Кажи, жоно, чого просиш.
— Зробіть так, аби в домовині моїй, в тім самім місці, де впиратимуться у камінь груди, були віконця-прозори. Бодай маленькі. Хотіла б, щоб приносили до мене дитя моє, щоб воно й через камінь могло ссати мамині груди.
Майстри вволили її волю — поробили віконця. І няньки послухалися, понесли дитя до замурованої матері раз, понесли вдруге та й далі змушені були носити. Бо дівчинка не брала чужих грудей. Сам Аспар шукав для неї молочниць — дарма, плакала і відверталася. Коли надходив час годувати дитину, від скелі чувся тужний і зворушливий спів Корнелії, такий зворушливий, що всі озиралися на нього й німіли. Ті ж, кому належало дбати про дитя, несли й годували його молоком матері через віконця-прозори.
За седмицю-півтори співу не стало чути — чи то відпала в ньому потреба, чи Корнелія геть ослабла й позбулася голосу. А молоко текло з грудей. Текло усі ті дні і місяці, доки потребувало його осиротіле дитя, не переставало текти й тоді, як груди в замурованої матері стали кам'яними. Он який грізний був Аспар із тими, хто так чи інак дозволяв собі являти непокору, а й він не міг примусити рід свій мовчати про те диво. Хай не одразу, хай пізніше чутки про нього все ж випурхнули за обводи Долини Сліз і стали набутком всіх. Отож жінки, яким доля не дарувала здатності годувати власних дітей молоком, і понині йдуть до Корнелії як до своєї покровительки, матері матерів, всеблагої зцілительки і годувальниці. Йдуть і благають у неї заступництва, черпають із грудей-джерела живодайну силу для себе.
...Мабуть, аж надто далеко втекла Миловида від монастиря, келій монастирських, не почула ходи тих, що зближалися з її кам'яним затишком. Тоді лиш отямилась і обернулася, як прочинилися двері й через поріг переступила мати-ігуменя в супроводі сестри Євпраксії.
— Мир з тобою, дитя людське. — Ігуменя піднесла білі пучки й осінила ними послушницю християнським знаменням. — Чом так довго не спиш?
— Сон не бере, матінко.
Миловидка стала на коліно й поцілувала ігумені руку... "Чого вони? — думала, поки схилялась та цілувала. — Такпізно і вдвох. Присяйбіг, всього могла сподіватися, тільки не сих відвідин".
— Сестра Євпраксія сказала: сумніви й сум’яття усе ще не полишають тебе. То правда?
— Далебі, що так.
— Ти ж казала: згодна вже прийняти віру Христову, а опісля плакала, кажуть, чуючи себе винною перед родом своїм.
— Бо таки чуюсь винною, матінко.
Мовчить ігуменя. Дивиться вивчаюче і мовчить.
— Не перечу, діти мають бути вірні й віддані своїм батькам, — мовила перегодом і сіла. Її приклад наслідувала і Євпраксія. — Одначе ти, дитино, приймаючи віру Христову, не робиш противного батькам своїм діла. Чи відаєш, чого так? Бо робиш добре діло. Хто знає, може, саме твій приклад і наверне їх на путь істинний.
Казала та й казала, яка вона щедротна й душеспасительна, віра Христова, яке блаженство чекає тих, хто усвідомить суть сеї віри й прийме її не з примусу — серцем. Тож і її, Миловидку, ніхто не силує. Най приходить, як перед сим приходила, в храм, най слухає церковні відправи. Таїнства богослужіння підносять дух людський, дають простір мислі, а вже мисль у єднанні з піднятим до висот мудрості духом, дає прозріння.
Миловидка рада була, що їй не нагадують: ти обіцяла прийняти нову віру тепер ось, більше того, в неї не допитуються, коли прийме, її всього лиш переконують. Через те сиділа й слухала, була така уважна до того, що казала ігуменя, й така прихильна до ігумені, що навіть її, наймудрішу серед сестер обителі збила з толку.
— Слова мої, сподіваюсь, не стануть голосом волаючого в пустелі, — підвелася наставниця й поклала м'яку свою длань на голову послушниці. — Ти прислухаєшся до них і робитимеш так, як кажу. Правда?
— Ано. Я матінку-ігуменю поважаю. Я вельми вдячна їй за притулок і порятунок. Ось тільки...
— Що тільки?
— Засумнівалась я, матінко, що навіть прийнявши Христову віру, зможу залишитися в обителі, що віра буде мені порятунком.
— Отак? — неабияк збентежилася ігуменя і знову сіла. — Чому засумнівалась? Що змусило тебе засумніватися?
— Багато чого.
І дівчина розповіла своїм наставницям усе, що передумала сьогодні, і чи не найдетальніше — що думала перед їхнім приходом.
— Скажіть, — розчулено зазирала то одній, то другій у вічі. — Чи то ж по-божому буде, коли я зречуся світу й анічогісінько не залишу для землі своєї, роду свого, якщо хочете — для світу? Чули, Корнелія замурована в камінь була, а все ж дитя своє годувала. А я, як видите, жива, при силі та здоров’ї. Як можу сидіти за мурами й знати: сіла на віки вічні, для мене у сім світі нічого нема і я нічого не залишу світу? То ж мука, матінко, і гріх, певно, неабиякий — так окрадати себе самочинно. Піду я, достойні, між кревних своїх. Де житиму і як житиму — не відаю, одначе піду. Плоть кличе, земля кличе. Не здатна я бороти в собі те, що дала мати-природа.
— Нечестивка! — втратила терпець ігуменя і, скинувши з себе машкару благочестя, схопилася на рівні, стукнула, що було сили, патерицею. —Поганка! Ноги мала б лизати нам за те, що підібрали, повержену відчаєм, дали притулок тілу і спокій душі, а вона нарікає на обитель, у неї гріховність плоті на умі. Пріч звідси! — показала на двері. — Зараз же, сієї миті! Аби й духом твоїм не пахло. Була й лишилась поганкою, пріч!