— Ага, — непевно сказала Леся. Вона ніколи в житті не їздила в тролейбусі біля відчиненого вікна. В них у містечку не було тролейбусів.
Леся зачаровано дивилася на синє ведмежа. Воно так їй подобалось! Вона будь-яку ляльку віддала б за нього.
Зітхнувши, вона повернула, нарешті, його Павликові. Павлик розуміюче глянув на неї:
— Подобається? Він усім подобається. Мені вже багато разів говорили мінятися. Один навіть справжній заводний грузовик давав. Та хіба я можу обміняти Гришку? Правда ж?
Павлик усміхнувся і обережно сховав ведмежа знову за пазуху.
Леся нахмурилася і мовчала.
Павлик довго дивився на неї, потім сказав:
— Тобі зі мною скучно. Правда ж?
Леся чмихнула й знизала плечима:
— Ні, чому… Просто взагалі скучно.
— Ти, мабуть, збиралася кудись сьогодні? Гратися чи взагалі… То іди. А я тут побуду. І нікому не скажу.
Леся знітилася. І раптом подумала:
"А що, як справді піти з ним на лиман? Він там тихенько на березі посидить, а я — з дівчатками… Ніхто знати не будо". Вона уважно подивилася на Павлика.
— Ти до моря не боїшся йти?
— Ні.
— Підемо. Тільки так, щоб ніхто не знав.
— Підемо, якщо ти хочеш…
4. На лимані
У містечку була лише одна справжня міська вулиця — асфальтована, з тротуарами. Власне кажучи, це навіть була не вулиця, а шосе, що проходило через містечко. Там стояли готель, школа, кінотеатр, магазин, аптека. Решта вулиць — зовсім сільські: обабіч дерев'яні паркани, під якими зеленіла, трава, з-за парканів виглядали соняшники, кукуруза, просто на дорозі в поросі греблися кури. Одна з таких вулиць і вела до лиману.
Леся одразу пожвавішала, розговорилася.
— Знаєш, який у нас лиман! От побачиш. До нас завжди на літо дачники приїздять. Ви теж дачники?
— Ми у відрядженні.
— Якому відрядженні?
— Службовому. Моя мама ревізор і часто їздить. І мене інколи бере. Бо я скучаю.
— А ви взагалі де живете?
— У Києві… Ти була в Києві?
— Ні ще… Але скоро поїду, — збрехала Леся.
Було незручно. Вона старша за нього, мабуть, на цілих три роки, а в Києві не була, в тролейбусі біля відчиненого вікна не їздила і не знає, що таке ревізор…
— А ти рибу вудочкою ловив?
— Ні.
— А я ловила. І бичка піймала. Отакого.
— Мій татко теж колись ловив. І щуку піймав. Отаку.
— Так то ж тато!
— Тато, — задумливо підтвердив Павлик, — звичайно.
Вони спускались крутою стежкою до моря.
Леся одразу побачила дівчат і замахала їм рукою. Дівчата хлюпались у воді біля великою піщаної коси. Але вони помітили Лесю лише тоді, коли вона вже вибігла на косу. Павлик набагато відстав від неї.
— Лесько-о! Лесько-о! Гайда у воду! Ух, гарно! — загаласували дівчатка.
Леся зупинилася. Обернулась. Павлик смішно чимчикував, широко розставляючи ноги й грузнучи в піску.
"Справжнісіньке ведмежа!" — Лесі раптом стало соромно за нього перед дівчатами, які вибігли з води і з цікавістю дивилися.
— Хто це — твій братик, може? — спитала Свєта, смаглява, цибата, з коротким хлоп'ячим чубчиком.
— Та що ти! — пхикнула Леся. — Просто так. Приїжджий. Доглянути попросили.
Павлик спинився за кілька кроків і поглядав спідлоба.
— Сердитий який! — надула щоки сміхотлива руденька Клава. Свєта зареготала.
Леся знітилася і, щоб якось виправдатися, сказала:
— У нього ведмежа є. От гарне. Покажи.
Павлик недовірливо поглядав на дівчаток.
— Ну покажи. Що вони — з'їдять, чи що? Теж мені, — роздратовано сказала Леся.
Павлик мовчки витяг з-за пазухи синього Гришку.
— Ой, яке чудове! — перша схопила ведмежа Свєта.
— Ану, покажи, покажи! — кинулася до неї Клава.
— Та не лізь ти мокрими руками!
— А в тебе теж мокрі!
— Ой, яке гарне!
— А мордочка яка, а оченята!
— А м'якеньке яке!
— Дай мені!
— Я ще сама не подивилась!
Дівчата штовхалися і видирали ведмежа одна в одної з рук. Леся ревниво поглядала на них.
Павлик насупився, закопилив губи, в очах — тривога. Нарешті Леся не витримала:
— Досить, віддайте, дівчата, віддайте! Як маленькі!
— Добре, віддай, Клаво, а то він справді ще зарюмсає!
Гришка постраждав здорово — на боках мокрі вм'ятини, жовтий шнурок потемнішав. Але Павлик нічого не сказав, мовчки послинив долоню і приліпив Гришку — сушитися.
Леся поклала плаття на пісок і сказала суворо:
— Сиди тут і нікуди не рипайся. А то втопишся, а я відповідатиму. Чуєш?
5. Підводне царство
Сьогодні Свєта принесла на лиман те, що вона давно обіцяла. Брат її — аквалангіст, займається підводним плаванням. Свєта випросила в нього на один день маску, трубку і ласти.
Леся з цікавістю дивиться на чудернацьке причандалля.
Оскільки Свєта і Клава вже пробували, вони благородно запропонували Лесі поплавати.
Ласти одяглися легко — ноги зразу стали схожі на велетенські качині лапи. А от з маскою довелося пововтузитися — треба було підігнати її так, щоб не проходила вода. Нарешті Леся затиснула в зубах трубку й пірнула.
Це було так здорово, що Лесі захотілося скрикнути від захоплення, і вона мало не захлинулася.
У зеленкувато-блакитному світлі, серед переливчатих трепетних сонячних плям коливалися дивовижні волохаті водорості — казковий тропічний ліс. У заростях цього лісу мелькали жваві птахориби. Торпедою промайнула морська голка. На камені спроквола поводить клешнями чудовисько-краб. І раптом — раз! — і нема його. Невже він може так швидко плавати?
На жовтій піщаній полянці застиг великий тупорилий вусатий бичок — немов заснув, нерухомо повиснувши у воді. Леся обережно, простягла руку — от-от схопить. Але — куди там! — лише невелика каламутна хмарка піску знялася з дна на тому місці" де був бичок.
Ой! А це що?! Прямо перед Лесиним носом — дракон!
Та це ж морський коник!
А от повільно пропливла мутно-голуба медуза. До цієї можна доторкнутися і навіть перевернути. Ця не втече.
А водорості, водорості які! Колишуться, звиваються, як живі, як щупальця якоїсь страховидної підводної істоти.
І тому, що можна було вільно дихати через трубку, і тому, що очі не застила каламутна пелена, як це бувало, коли пірнеш з розплющеними очима, Лесі здавалося, ніби не у воді вона зовсім, а в якомусь дивовижному чарівному світі.
Підводне царство — інакше й не скажеш!
"Як у кіно! Зовсім як у кіно!"
Раптом з-за вкритого мідіями каменя з'явилися людські руки, потім голова — очі заплющені, волосся хвилясто колишеться, точнісінько, як водорості, і з рота перлистою цівочкою бульки. Дивно як! Це Свєта пірнула. "Невже й я така, як пірнаю?!"