Може, то був осінній сон крізь мряку монотонної мжички і могильні стогони дерев за вікном... Але ні — це був справжній, німий лемент над непережитими за гасівкою юнацькими вечорами й недосяжним небом моїх дитячих мрій... Кілька годин уже переді мною непорушно лежала на столі коротенька записка від Ліди:
"Саня вночі отруїлась. В чому річ? Швидше з'ясуйте.
Л. Г."
Я тієї ж ночі одніс до Павла здобуті такою важкою ціною папери, але змісту записки я вже не годен був збагнути.
Саня отруїлась?..
І, коли крізь вечірній присмерк мої очі зупинялися в сотий раз на розкиданих літерах—"з'ясуйте", я гірко посміхався, але в моїх грудях уже не було чомусь ні обурення, ні розпачу.
"З'ясуйте" "Саня отруїлась"
Я глибоко вгруз у старовинний, зіпсований фотель і тупо дивився в вікно. Надворі жваво падав пухкими пластівнями перший сніг і білим серпанком устеляв сліди минулого... Сніг... Сніг.., Одлетіли зелені сни, і перед очима стоїть знову моя порожня кімната. Шарудять прозорими тінями по кутках мої згадки, і мовчки дивиться з фотографічної картки таке наївне, зовсім дитяче обличчя...
Скоро — ранок, і вийдуть замітати брук двірники. Я знову піду виконувати свої невеликі тепер обов'язки, але щемить мені біль за старим, іржавим, пробитим шрапнеллю дахом і кулеметами подзьобаним муром.
І коли холодіють айстри і впадуть незабаром, знеможе-ні на сміх і глузди осінніх вітрів, у моїх грудях стиха буде квітнути Синя Волошка.
Таке наївне, хороше дівча...
1924