"Вона йде до ротмістра Воронова — ну, і що ж? Хіба пристрасть жіночого тіла розбирається в соціальних таборах?.. Вона навіть задоволена, ба — енергійна. На якого ж чорта в такому разі ця чепурна зачіска й шовкова сукня?!.."
Мене опановує звірячий інстинкт дикої жаги: "Ні! Перше, ніж вона піде туди, це станеться зі мною. Так. Одвести, навіть силоміць узяти до вогких алей понурого парку, і..."
Я грубо шарпнув її за руку, і— несподівано для себе, з мукою і страхом запитав:
— Саню... Скажіть, ви... знаєте вже мужчину?..
Я напружився всією істотою схопити її ВІДПОВІДЬ, наче в ній заховано мій рятунок і виправдання самого мене. Синя Волошка, немов не зрозумівши, здивовано глянула на мене, її очі раптом заволоклись хмаринкою туги, і вона стиха сказала:
— Ні.
Вона нервово тепер одвернулась убік, закрила руками лице на хвилину, і глухе, придавлене зітхання вирвалось із її грудей.
Я повірив тоді їй, як ще ніколи не вірив нікому.
Мій молитовний погляд зупинився на її засмученому, похиленому обличчі, і враз мою голову черкнуло ластівкою :
"А може...Може, вона зовсім не уявляє собі, що дожи-да її в готелі?.."
І безліч планів, комбінацій, можливостей п'яною юрбою штовхались у голові. Хіба справді не можна плюнути зараз на це безглузде доручення й десь переховатись, поки нзші здобудуть місто? Адже ж усе одно, чи загинуть Кононенко й Гнат, чи ні — місто буде наше. Це давно вже розв'язано на фронті. І хай загине не один Гнат, а десятки, сотні" тисячі —все одно ми дійдемо свого. Це ж так ясно. І хіба не можна буде найти силу поважних причин, чому Синя Волошка не виконала свого доручення. Я несподівано звернув увагу на останнє слово. Яке, власне, доручення? Ніяких постанов комітету й доручення не було. Це тільки приватна вигадка Павла й по-дитячому наївна самоофіра Синьої Волошки... Адже ж це через неї тоді я покинув бій і втік...Але ні,—я не кидав бою і своїх ранених товаришів. Це дуже зрозуміло: ми відступали, була очевидна поразка, і я просто рятував себе...Ну, яка ж була б кому з того користь, коли б мене тоді порубала кавалерія? І я взагалі про це не буду казати нікому...
Але .якийсь чужий голос свавільно вривається в мої думки.
— Яка безсоромна софістика боягуза!
Мені таки справді стає соромно, і я хочу виправдатись, але й виправдуватись немає чого: ми машиново сунемо далі, звертаємо на головну вулицю, де недалеко вже той готель, і я напевне знаю, що ми не звернемо з путі нікуди. Чому? Я хочу це зрозуміти й не можу. Я настирливо себе питаю: "Ну, чому ж ми не повернемось?.. Тому, що я боягуз?.. Так кого ж я, нарешті, боюся — чи комітету нашого, чи Павла, чи самого себе!?.."
На протилежному боці випростався над вулицею стрункий готель. Синя Волошка круто повернулась до мене:
— Далі не йдіть. Небезпечно. Коли можете—ждіть. А втім...
Вона кинула мені сумну усмішку, знову замружила очі й рішуче повернулась до парадних дверей...
Я хвилину безтямно дивився їй услід, потім, наче опам'ятавшись, скочив з місця за нею, але вона вже зникла за бульварним натовпом. Я безтямно прохрипів:
— Санюі..— і мої змучені ноги підкосились і сіли на краю пішоходу...
Я так і не знаю, скільки часу блукав мій скривавлений зір по освітлених вікнах готелю, де розіп'яли мої непере-житі юнацькі вечори й недосяжне небо моїх дитячих мрій. Я тільки гостро, до самих брудних подробиць, відчував, що там, за одним із цих вікон, лежить вона (вже не Синя Волошка) з ротмістром Вороновим...
Тяглися безкінечні хвилини, і за ними волоклася по. каміннях бруку моя безвладна змордована думка. Десь торохкотіли колеса, дзвонили трамваї, сміялись перехожі, але це здавалось таким далеким і чужим, наче за могильною землею...
Я несвідомо поклав собі дожидати її повернення й автоматично, втративши чуття часу й вогкості безконечної осінньої чвирі, ходив від краю до краю готелю, на протилежному боці.
Я опам'ятався й увесь здригнув тільки тоді, коли переді мною, наче з-під землі, з'явились дві тремтячі волошки, і на блідому лиці блиснула — чи то крапля дощу, чи сльоза. її груди бились, як зловлена птиця. Захлинаючись, вона ледве вимовила:
— Товаришу... Васильку... Мій Васильку, швидше! Подалі...
Вона кинулась уперед, і її тремтячі руки мало не тягли вздовж тротуару моє мляве тіло. Вона, не дивлячись на мене, підганяла:
— Далі, далі... Швидше!
Я поспішав за нею в темну пущу ночі, але я розумів, що сталось надзвичайне, що вона тепер уже... Ах, Синя Волошка вже ніколи не буде "таке наївне, хороше дівча"...
Ми звернули в якийсь темний завулок, і тут, зупинившись, вона повернулась раптом до мене. Осяяне внутрішнім промінням ладе її світилось вогненним натхненням великої офіри.
— Васильку! Мій любий Василечку!..
Вона ніжно, як беззахисна, ображена дитина, пригорнулась до мого плеча, і я голубив її розплетені, збиті коси, лице... Раптом, наче в корчах визволеної пристрасті, вона, вирвавшись із моїх рук, оповила мою шию, пригнула до себе обличчя й жадібно, похапцем, наче боялась, що хтось дужий одійме мене від неї, цілувала губи, чоло, очі. Потім, одкинувшись, вона подивилась мені одвертими, п'яними очима (це був справжній погляд жінки), і важке зітхання, наче в нього вона вклала все своє життя, вирвалось із її уст:
— Васильку! Який жах!.. Я ніколи не уявляла... Вона знову присунула мою голову до свого обличчя, і її
ніжні риси забруднились безвихідною мукою і— розпачем смерті:
— Не можу... Гидко, гидко, Василю... О-ох... Опам'ятавшись, вона нервово розірвала блузку й вихопила зібгані аркуші паперів:
— Беріть. Тут усе. Все— що могла...
Я прудко ховав по кишенях папери і мені хотілось упасти до ніг цієї маленької, але такої великої жінки. Я захоплений крикнув:
— Саню!..
Але її піднесення вже падало в безодню. Вона зморено прошепотіла:
— Скінчено. Не можу... Немає тепер уже нічого... Я хотів її вести додому, але вона обірвала:
— Ні-ні. Не треба. Я сама. Ідіть...
Потім шалено, немов прощалась назавжди, вона схопила за скроні мою голову і ще раз палко-палко поцілувала в чоло.
— Васильку мій! Прощай!..
Вона в перший раз сказала мені "ти", і, безтямний від радості, я кинувся її обіймати, але вона одскочила, наче хтось гукнув її, а розкуйовджене волосся та розбитий перебійчатий біг радісно обняла й охопила темрява. До мене здалека долітали розірваними разками її придавлені, глухі ридання...