— Ні, тепер уже не Василь, а — Пьотр Бутузов, позапартійний, але переконаний "общерос" — землемір Скви-рського земства...
Синя Волошка засміялася своїм дитячим веселковим сміхом, посадила мене на ліжко і, сівши поруч, ізнову спинила на мені свЬЇ цікаві очі.
— Ну, так розповідайте.
Було так багато казати, і я не раз у дорозі уявляв собі майбутню нашу розмову, але тепер ураз слова розбіглись, усі думки переплуталися в один незграбний клубок, і здавалось, що все вже сказано давним-давно і більше немає чого говорити. На моїх устах одначе заворушилось кілька невдалих речень, але того великого, що сповнило весняними шумами мою душу, я не міг їй сказати.
Нараз я помітив, що вона надто щільно присунулась до мене, і раптом відчув її ногу. Я несвідомо відсунувся.
Ах, навіщо вона це робить? Хіба вона не знає, що... Я пильно глянув на неї, і знову — таке наївне, хороше дівча... Я посміхнувся собі: хіба воно розуміє що?..
Але нам треба спішити. У Павла сьогодні нарада. Наші справа кепські. Страшенно кепські! Чиясь слизька рука щодня виривала з наших нір окремих товаришів і цілі групи. Один за одним, під збільшеною вартою, підпільні ревкоми йшли за грати й більше не верталися. І ці останні арешти позавчора, коли захоплено такі важливі наші папери... Нам треба спішити.
Ми вийшли з кватирі й розійшлись.
Надворі знову — чуже, похмуре небо, й сотає нудну, одноманітну пісню реакції осіння мжичка. Але мені радісно. Я з насолодою підставляю під холодні краплинки своє лице і, незважаючи на вартових, забуваю умови конспірації і йду головною вулицею. Яка, власне, безглузда обережність, і я не розумію, як я їй одразу скорився— йти до Павлового приміщення кожному різними вулицями, коли я так скучив за Синьою Волошкою, коли мені хочеться співати веснянки, коли...
Я запалюю цигарку і намагаюся швидше дійти до Павлового дому.
— ...Вихід, товариші, тільки один...— Павло ніяково розвів руками, оглянув усіх нас, на хвилину його болісний погляд зупинився на Синій Волошці, і, рішуче подивившись на товаришку Ліду, він з притиском сказав: — Урятувати становище може тільки... Да. Жінка... Жінка зо всіма властивостями жінки. Розумієте? Тільки!
Я знав, що Ліда буде заперечувати, і вона справді розчаровано казала, що це фантастика, що рятунок товаришів конче необхідний, але це треба зробити якось інакше, і т. д. Мені чогось здалося, ніби всі з чеканням і сподіванкою дивляться на Синю Волошку. Я насторожився, наче заносив хтось неминучий над моєю головою ніж, і в грудях мені десь глибоко спалахнуло на мить обурення.
Павло знову сказав:
— Ви тільки усвідомте собі гаразд справу: Кононенка й Гната ми, що б то не було, мусимо вирвати. Адже з ними разом захоплено папери, по яких контррозвідка буде працювати й працювати... Може пропасти ще безліч товаришів. Це все — в руках ротмістра Воронова, якого, здається, всі добре знають... Ну, як вирвати ці компрометуючі Гната й багатьох наших папери? Доберіть мені, товариші, способу, коли ротмістр Воронов має тільки одну ахіллесову п'яту, і нею є—жінка?..
Була гнітюча, наче в камері перед розстрілом, тиша. Мені хотілось, і я поривався сказати, що це — Павлова ексцентричність, і будувати таку важливу справу на цьому не можна, але в мене вийшло якесь недоладне бурмотіння, від якого самому стало ніяково і навіть гидко, і в той же час я відчув, що десь у підсвідомості прокидається і окреслюється виразна думка, яка, всупереч усьому мені, згоджується з Павловими словами; вона запевняє мене, що це тільки єдиний засіб у наших руках.
Я втомлено подивився на Синю Волошку. На зборах вона майже завжди мовчить і тільки уважно слухає. Мені здається, що вона почуває тоді себе дитиною, яку дорослі щойно впустили до свого товариства. На цей раз вона чогось заметушилась на своєму місці і гарячково почервоніла.
Павло стиха повторив іще раз:
— Да. Тільки — жінка...
Я зажурено подумав: так, Павло має рацію: тільки — жінка. Більше: партійна. Наша!.. Але чому: наша група така нечисленна, і в ній тільки дві активні... Щось обірвалось у грудях і потонуло в холодній, слизькій трясовині: тільки дві жінки...
Раптом — я не повірив своїм вухам — Синя Волошка встала і трохи тремтячим, але упевненим голосом сказала:
— Я згоджуюсь... Я піду...
В кімнаті спалахнули і враз, наче хто зірвав мотузи, що зв'язували м'язи й мозок, почали говорити, вставали з місць і ходили. Але я вже нічого не чув.
"Як!? Синя Волошка піде до ротмістра Воронова!? Адже ж там потрібна, власне, не жінка, а просто, цинічно й брутально — жіноче тіло!.. Що за варварство! Дозволити їй добровільно піти, для викрадання якихось паперів, на розп'яття, на...— я умисне це твердо сказав собі — на ліжко до ротмістра Воронова?! Ні-ні. Це нечуваняй ще егоїзм. Треба рішуче сказати їм усім:
"Цього не буде! Чуєте,— не буде ніколи!"
Але я тільки з мукою можу вимовити пошепки:
— Саню!..
І тоді знову затріпотів і бився прозорими крилами, мов підсмалений свічкою метелик, мій, сполоханий ранком, дитячий сон, і крізь тумани знівеченого юнацтва і чорну ріллю всього мого життя подивились на мене дві наївні, прекрасні волошки...
Я хутко встав, підійшов до Павла і, одвівши його вбік, сказав:1
— Слухай, Павло, навіщо ця божевільна дурниця?.. Павло! Ти ж... Любиш її...
На цей раз Павло не заперечував існуванню кохання. Він, наче побитий, боязко одвернувся від мого погляду і стиха, з мукою прошепотів:
— Треба так...
Я грубо кинув йому в лице:
— Не розумію! — повернувся й пішов до свого місця. Але ні. Це справжнє божевілля. Цього ніколи не може
бути. Цієї жертви — занадто. Занадто вже!
Тепер, у ці часи, коли близиться велике визволення людства,— людське тіло на офіру. Тіло — сливе дитини!.. І я /не знаю, що це, але в сутінках стиснутого мозку приском відбиваються такі яскраві, розпечені слова: "За майбутню гармонію людства я не віддам жодної сльози дитини"... Це — Достоєвський. —Із сірих, припорошених десятиліттями., давно "перегорнутих сторінок це він дивиться на мене своїми інтелігентськими очима. Але до чого ж це?
Я з ненавистю дивлюсь на своїх товаришів, і до мене, наче крізь стіну, долітають тихі, спокійні тепер Павлові слова: