Так-так, так-так, так-так... А я одірваний від своєї залізниці, диким виноградом із сухим стеблом пнусь до закурених фабричних димарів. Вітер вкриває мій одяг пилом, чорна сажа сідає на свіжі мої паростки, а я все пнуся вгору й угору... Згадки мої відлітають назад і штовхають мене далі до нової невідомої колії.
Хай летить дим і вкриває сажа сухе бадилля коло насипу, а я, надломлений чорними ураганами, буду шукати своєї залізниці повз самотні, запорошені степовим пилом стрілочні будки, через станції і зупинки...
Зрання на сході розлилась жовта мла і був бій.
Каламутними крапками розсипалась по стерні наша лава. Пішли, пішли... Десь бадьоро, по-ранішньому, заторохкотів кулемет, перегукнувся з лісом, і відти гахнула перша гармата.
Були заспані, брудні обличчя й лисніли, мов натерті воском, запорошені, липкі руки; тільки роса свіжими блисками посміхалась на волосинках задрипаних шинелей, невинна й молода.
Ми підтюпцем ішли вперед, назустріч хуторові.
Там, за гущавиною садка, сидить наш ворог. Ми знали, що не дарма він припинив стрілянину: зрадить жовта тиша на сході — і крищевий свист буде косити наші лави. Але, стиснувши залізо й дерево, ми злилися з рушницями в одну душу, в один машиновий, нестриманий рух.
І тиша тріснула.
Прорвався на сході перший рішучий промінь, спалахнув краєчок стріхи і — жахнув садок вогняними стрілами. Над головами шмигнув кулеметний рій — вище, нижче. Далі жбурнув попереду грудки на землі. Ближче. Свиснуло коло вуха. Махнув у повітрі руками мій сусіда... Наче по команді, ми кинулись додолу і, не цілячись, цокали затворами.
...Обірвались людські струни за сірими шинелями, і тільки чути, як різало повітря й довбало землю розпечене залізо.
А промінь подрався вгору, чиркнув хмаринку — розсік: вистрибнули з-за стріхи золоті метелики, пурхнули на гіллі, розсипались золотими разками на шинельному рукаві, і, нарешті, викотилось із-за дерев сонце і ніби здивувалось...
Далеко, на гони від хутора, покотився залізний сміх кулеметів і, наче в трясовині, бився десь праворуч. Ми відходили. Нервово рівнялась темна лінія, і знову ламалась на скалки. З кожним кроком назад — під шинелями хутко прокидалась і метушилась людина. Людина з болями, стражданнями, з жінками, нареченими і такою гострою снагою — жити. Вона категорично заперечувала вогненній лінії і штовхала все швидше далі,, назад — назад, за село. Де — наші. А там...
Чорним струменем блиснула з ярка й розлилась по ріллі ворожа кавалерія. На мене дмухнула визволена смерть, і я почув, як дубіють мої руки, ноги, і я, прикутий до місця, без думки дивлюся вперед.
Тоді зненацька на правому крилі замайоріла біла хустка на багнеті, знялися вгору покірні, благаючі руки, і — селюки зрадили. З виттям і прокльонами на золоті слова наших стягів вони кинулись, як отара, проти хвилі. Наша лава враз скам'яніла. Але це був тільки один страшний момент. Десь попереду від ближчих вершників розсипався переможний крик дикої радості і — повернув нам тяму.
Вдарило кілька пострілів, замиготіли в очах рілля, садок і розлютовані коні, і — переді мною, там, де зійшло і скрушно дивилось на бойовище сонце, встала раптом Синя Волошка.
Я на мить зупинився на бігу, глянув на схід ще раз, і — захотілося шалено — жити!.. Навіщо ж так безглуздо й непотрібно вмирати під ударом донської шаблі, коли розливається владарем день, горить снагою сонце, і будуть далі дні, і дні, і — Синя Волошка, мій сполоханий ранком дитячий сон!..
Я миттю розірвав на грудях шинелю, перерізав ремені, з огидою кинув їх додолу і щосили побіг до лісу... Там, позаду, свистіли кулі, спалахували й гасли чиїсь зойки, падали мої скривавлені товариші, а я без пам'яті ламав кущі, гілля; в горлі мені пекла спрага, й рвалось вистрибнути з грудей серце. Я, захлинаючись, ковтав ту невелику вже відстань до перших дерев, яка важила моє життя, і мені вже чужим був безнадійний опір, який чинили десь позаду недобитки моєї лави. Я кожну мить відчував так близько коло себе небезпеку. І ось майнув стовбур, другий, третій, кущі... Я вибіг на галявину. Навколо — порожньо, наче й не було зроду фронту. І тут я, щасливий, заломив у безтямній радості руки, впав знесилений на траву, і гарячі груди тулив до вогкої, байдужої землі.
...Це були холодні, заспані ночі на брудних підлогах вокзалів, коли навколо сновигали їхні шпиги, військові, 1 мені здавалось, що вони шукають тільки мене і ось-ось зловлять; це було монотонне торохкотіння коліс вантажного вагона і безвихідна втома скрюченого тіла, але це було щастя. Я мав приладнану за підшивкою шапки таємну командировку до нашого підпільного комітету. Але Де не те: там же, в тому далекому місті, куди я вже з тиждень їду різними поїздами, чекаю на пересадках, наймаю коней, і знову — поїзди, там — моя Синя Волошка! їхати в нетрі ворожих сил — це було надмірне тоді щастя...
Хотілось по-юнацькому крикнути до всіх навколо:
— Глибока осінь і реакція — дурниці! Що вони — проти моїх розгойданих снів і запашного дня моєї всепереможної любові!..
Але я не кричав, тільки, повернувшись у бік до залатаної, мабуть, часів Миколи І шинелі, яка флегматично сунула за гнилу, сіру сорочку волосату руку й била під пахвами воші, ляскав її по плечі й дружньо казав:
— Закуримо, земляче, матері його сто чортів!.. Шинеля поволі витягала з-за пазухи руку, втирала
задоволено носа і крутила цигарку з моєї махорки. Це було надмірне щастя!..
Знову своє— не своє місто і чужі, дощові, осінні дні.
Але це було — тільки темне тло, на якому яскравіше марила збентежена думка. Це ясно: в місті була Синя Волошка, таке ж саме наївне, хороше дівча.
Ми зустрілись на якійсь міщанській кватирі, куди мене справив Павло. На старій, трухлявій хвіртці хизувалася новенька, охайна дощечка:
Д о м
принадлежит владельцу Н. П. Пономаренкову Вона насмішкувато, згорда подивилась на мене, далі я пройшов через вузенькі, тьмяні коридори; десь цигикала чиясь канарейка; двері, і — Синя Волошка стрибнула з ліжка й побігла мені назустріч:
— Товаришу Василь!
Вона схопила враз мої обидві руки й на хвилину завмерла в запитливому погляді. Я вийшов на середину кімнати й жартівливо її виправив: