Жебрак зітхнув тяжко:
— Так, ясновельможні панове:
На заручинах сидів,
Мед, горівку й пиво пив,
Все по бороді текло,
Але в роті не було...
— На яких заручинах ти сидів?.. — аж крикнув пан Гаєвич.
Жебрак відповів знов пророчим голосом:
— Покайтеся, панове шляхта! Страшний суд іде! Ясновельможна панна граф'янка Галя нині на хлопському празнику заручилася з хлопським сином Іваном Куценком. Амінь!
Немов планети вдарили об землю, так та вістка збурила думки пана Гаєвича. Люлька випала йому з рук на підлогу. Він прискочив до жебрака, вхопив його за барки, струснув ним і крикнув:
— Брешеш, гаспидський сину! Я тебе зацькую собаками!
— Зацькуйте, пане,— застогнав жебрак,— хай цей грішний світ дістане ще одного мученика за правду...
Граф Залуський приступив до жебрака й велів йому сісти на крісло, а до Гаєвича обізвався:
— Пане-товаришу, спокійно, спокійно, вислухайте все. Він же ж нам розказує цікаві речі...
Пан Гаєвич велів жебракові подати шматок хліба з маслом, але жебрак не прийняв його.
— Дякую. Я не скажу більше та й не буду їсти. Бувайте здорові.
Граф Залуський і Гаєвич затримали жебрака з бажанням, щоб він далі розказав, що знає.
— Добре, — відповів жебрак, — але під одною умовою...
— Під якою? — запитав пан Гаєвич.
— Дасте мені на вечерю великий, як верета, віденський шніцель з капустою та бомбу чорного пива...
— Оригінальний жебрак-смакун... — сміявся граф Залуський.
Пан Гаєвич обіцяв йому таку вечерю. В тій хвилі увійшла в салон пані Гаєвичева в білій сукні. Коли чоловік представив їй графа Залуського і сказав, для чого пустив жебрака в салон, запитав жебрака:
— А не бачив ти на празнику пана Пенкальського?..
— Бачив, бачив, він був теж.
— Де ж він тепер?..
— Не знаю. Він іще прийде, як його не вбили...
— Що ти верзеш?.. — крикнув знову Гаєвич.
Жебрак оповідав:
— Я бачив, як за ним гналися молоді гайдамаки та собаки і кричали: "Бий, забий!"
— І що сталося? — непокоївся Гаєвич.
— Нічого. Він утік їм з рук, бо мав у руках револьвер.
— Чому ж його досі нема? — спитав Гаєвич і глянув на годинник.
— Він набезпечне сховався й десь пізно уночі прийде...
— Розказуй, що бачив і чув.
Жебрак розказував:
— Я чув, що панна граф'янка буде на хлопському празнику і знав, що вона з тим парубком Куценком ходить по лісах. І я собі думаю: "Старче божий, чоловік живе не тільки хлібом, але й божим словом. Значить так: не дадуть мені на празнику їсти й пити, то хай я насичу бодай свою жебрацьку цікавість". Важко було мені дістатись до стола. Тому я збоку приглядався і все бачив, і все чув. Знаєте, панове шляхта, хоч я жебрак, але той хлопський празник — це була чиста Содома й Гомора. Подумайте: панна граф'янка їсть з хлопами борщ, якого навіть я, жебрак, не взяв би до рота, а потому, мабуть, із дяки за той борщ, устає і каже:
"Знайте всі, дорогі гості, що я кохаю Івана Куценка й хочу за нього вийти замуж".
— Неможливо! — крикнула пані Гаєвичева.
— Ясновельможна пані, я це чув на власні вуха,— запевнив жебрак і розказував далі ось як:
— Це страшне, нечуване. Це так, якби гарна й багата панна шляхтянка, не граф'янка, поцілувала мене, жебрака, й мені так шепотом сказала: "Мій сивенький, солоденький жебрачиську: я за тебе вийду замуж..."
А потім, ясновельможні пані й панове, друга, не менше страшна річ, а для декого то, може, ще страшніша: панна граф'янка сказала всім хлопам так:
"На знак і доказ, що я з паном Куценком не жартую, лиш направду його люблю, я завтра відступлю безплатно частину мого лісу на читальню "Просвіти" й на хати всім тим бідним селянам, яких хати старі, розвалені чи спорохнявілі, або тим, які не мають хат і живуть, як комірники".
Пан Гаєвич ухопився за голову, ходив великими кроками по салону та кричав:
— Ця божевільна граф'янка мене знищить, мене знищить! Чуєте, пане графе Залуський, які страшні часи й відносини тепер у нас?
Граф Залуський слухав спокійно та мовчав, а жебрак розказував:
— Вибачте, ясновельможні панство, як я найперше так... для прикладу поставлю вам таке в історії нечуване питання: "Що ви думали б, що здавалося би вам, якби,— говорю так для прикладу,— якби ясновельможна пані Степанія Гаєвичева мене, жебрака, в руку поцілувала?.."
— Та що ти верзякаєш, дурний дідоводе?.. — гримнув пан Гаєвич, а його дружина обізвалася з обуренням:
— Що ти собі тут позволяєш, негіднику!..
Жебрак закликав радісно:
— Правда? На саму таку потворну думку вам, ясновельможні панство, кров у жилах буриться. Але що ви скажете на те, коли я вам розкажу, що таке щось подібне сталось не в моїй хорій фантазії, а в потворній дійсності...
— Що сталося?.. — нетерпеливився Гаєвич.
Жебрак одповів стишеним, могильним голосом:
— Панна граф'янка поцілувала в руку хлопа Костя Єгомостя, того, знаєте, блазня, з котрого все село сміється!
Пані Степанія пригадала собі в тій хвилині дуже живо, як вона цілувала хлопського сина Івана Куценка, й зараз же звернулась до графа Залуського й до нього застогнала:
— Чуєте, пане графе? Мабуть, од наших околиць зачинається кінець світу...
На те граф Залуський відповів з усміхом:
— Не бійтесь, пані. Для одних це початок кінця світу, для других початок небесного царства...
Пані Степанія, котра ще чула на устах поцілунок Івана Куценка, зітхнула зі словами:
— Все можливе... пане графе...
Жебрак розказував:
— Потім була музика, танці, одним словом, справжнє бісове весілля без вінчання. А якби ви побачили, як уся та сільська гайдамацька торба викрикувала панні граф'янці "славно!", як ревіла та ричала з радощів, як той сільський сміхун Кость Єгомость бажав панні граф'янці, щоб вона з Іваном Куценком породила дванадцять синів, гайдамаків! Ах, серце мені тріскає з болю й чоло мені лупається зі стиду, що така гарна граф'янка запропащує шляхетський світ, багном обтраскує великопанську славу й силу і на ноги зводить заялозених хлопів, голопупенків та обірванців і жебраків, таких, як я...
Граф Залуський усміхнувся філософічно і сказав до жебрака;
— Коли зближаються до влади такі, як ви, то ви повинні тим радіти, пане жебраку...
— Як же мені радіти,— крикнув з дна душі жебрак,— коли я — не я!..