Тепер Степанія знов затулила своє обличчя руками і хвилину так сиділа нерухомо, задумана глибоко. Опісля глянула на Івана з блисками таємного вогню в очах і з виразом непохитної рішучості та знов промовила:
— Іване, тепер я подам останній і єдиний спосіб, як вирятувати оцю людину, це моє друге "я" від заглади. Але мусиш мені обіцяти словом честі, що послухаєш моєї ради...
— Послухаю, наскільки цей ваш спосіб виключить зраду на особі моєї милої.
— Запевняю тебе, Іване, що тут не буде ніякої зради...
— Отже: давай слово честі!
— Даю слово честі,— вимовив Іван.
— Знаєш, Іване, ця шляхетна та нещасна аристократка дуже скромна, що є рідкістю у нас, аристократів. Крім того, я її ще намовлю, щоб вона задовольнилася не пожежею, а тільки дрібнесенькою іскрою кохання...
— Що це за іскра кохання?.. — чудувався Іван.
— Ти, Іване, спасеш її життя найдешевішим способом на світі...
— Яким?.. — запитав Іван.
Степанія кинула на Івана блудні вогники своїх очей і застогнала:
— Ти даси їй один, одинокий, гарячий цілунок...
— Це теж буде зрада,— відповів Іван.
— Ні, любий хлопче. Та коли б ти дійсно уважав спасення доброї людини одним лиш поцілунком зрадою, то хіба ти був би божевільний. Але з тебе мудра людина. Це одно. Друге: ти дав слово честі...
— І ви переконані, пані, що той цілунок вирятує вашу приятельку від смерті?..
— Цілком певна, Іване. Твій цілунок буде для неї сонцем, яке аж до могильної дошки освітлюватиме холодну темінь її життя.
— А як вона, прошу пані, не задовольниться тим одним сонцем, а тільки схоче їх десять, тисячу й так далі?.. Бо іскра й цілунок подібні до себе: одно і друге викликує вогонь: вогонь-пожар, а пожар росте й хотів би навіть весь світ запалити.
Степанія закликала захоплено:
— Так-так, Іваничку мій любий, але під умовою, коли іскра впаде на запальну матерію, а поцілунок на запальні уста... Отже, згода, Іване?..
— Мушу, прошу пані, тільки хай знаю, хто ця ваша приятелька?..
Груди пані Гаєвичевої захвилювали, й вона хрипло простогнала:
— Я...
Іван жахнувся й витріщеними очима позирав на паню Гаєвичеву. Мимоволі відсунувся від неї в кут повозу й, мов одеревілий, дивився, як вона присувалася до нього.
"Це несамовита істеричка... мушу з нею обійтися, наче з хворою людиною", блиснуло йому крізь мозок.
Нагло йому здавалося, що сперед нього щезла пані Гаєвичева, а до нього суне якийсь потворний лилик з крокодилячим ротом... у найближчій хвилині той лилик з окликом: "Іваночку, моє кохання!" накрив його крилами, стиснув за шию пазурями і всмоктався з дикою жагою у його уста... Іван зірвався на ноги і вдарив головою в накриття повозу, але лилик обмотав його та не пускав від себе... З важким зусиллям Іван одірвав цю дивну істоту від себе, посадив її в повозі, глянув крізь вікно й побачив, як на небі місяць сміється й сіє срібне світло по спокійнім та широкім дзеркалі ставу... У найближчій хвилині Іван почув за собою захриплі слова:
— Води! Води!
Одчинив дверцята повозу, затримав його та побіг до ставу. Приніс води у пригорщі, станув перед Степанією, що сиділа сперта на стінку повозу й мала заплющені очі. Він силкувався влити у її уста бодай кілька краплинок води. Нараз пані Гаєвичева вхопила його за рамена й тягнула до себе. Вся вода виллялася на її обличчя і на сукню. Та не зважаючи на те, Степанія тримала Івана й не пускала. Він увільнився з її рук, вискочив з повозу і сказав до візника:
— Пані трошки заслабла. Тепер уже добре, їдьте далі. Я вже йду додому.
Іван не здобувся на відвагу їхати далі з панею Гаєвичевою. Він станув за кущем біля ставу та споглядав за повозом, бо, хоча сповнив дане слово, то проте не знав набезпечно, чи вона не вернеться й не кинеться у став?..
А пані Степанія обтирала в повозі з обличчя й з сукні й, розгарячена та люта на весь світ, била головою стіну повозу і стогнала:
— Ох, ніхто мене не розуміє!
XI
Того самого вечора пан Гаєвич ходив по салону своєї палати, у присілку Бабине, й попахкував люлькою на цибусі, довгім, як палиця. Він ожидав своєї жінки й вістей від управителя Пенкальського. При столі сидів колишній товариш його молодості граф Залуський, світовий бувалець, який у переїзді з Парижу до своїх посілостей вступив по дорозі до Гаєвича. Граф Залуський бубнив легенько й нечутно пальцями об стіл і в розмові з Гаєвичем мав такий вираз обличчя, начеб на його нарікання на нові, важкі и нечувані часи відповідав з філософічним супокоєм:
— Немає нічого нового під сонцем.
Нараз роздер повітря нагальний та заїлий гавкіт і гаркіт собак. Пан Гаєвич вийняв люльку з уст і наслухував уважно. Опісля запитав:
— Мої собаки не сповняли ще ніколи свого обов'язку так завзято, як сьогодні. Що це може бути?..
— Хлопський бунт... нова гайдамаччина... — зауважив з спокійним усміхом граф Залуський.
Увійшов лакей і сказав, що якийсь жебрак наперся конче бачитися з ясновельможним паном поміщиком у салоні.
— Чому ж ти його не прогнав? — гримнув на нього пан Гаєвич.
— Він каже, що має для ясновельможного пана дуже важні й добрі вісті.
Пан Гаєвич обернувся до графа Залуського:
— Бачиш, пане-товаришу, які тут у нас відносини?.. Жебраки й діловоди за пан-брат собі з поміщиками...
— Воля, рівність і братерство... — сміявся граф Залуський.
— Чи пустити його сюди?.. — радився Гаєвич.
— Пусти, буде емоція... — жартував граф Залуський.
Увійшов старезний, сивий жебрак із грубою та суковатою палицею, уклонився аж до пояса й, піднісши праву руку вгору, закликав пророчим голосом:
— Слава во вишніх богу, а на землі війна та революція! Покайтеся, панове шляхта, купи тримайтеся й камінним муром станьте, а то з'їдять вас, пожеруть вас і стереблять двоногі миші та безхвості щурі, безштаньки, гольтіпаки, хлопи й жебраки.
На той чудний заклик не знав пан Гаєвич найти зараз відповіді, а граф Залуський аж за боки взявся з сміху й закликав:
— Чудово! Знаменито! Пане жебраку, прошу далі...
Тоді жебрак покірно обізвався:
— Вибачте, панове шляхта, графи, барони... Але я утомлений з далекої дороги... Прийшов я з празнику, голодний, як жебрак...
— Як-то? — сміявся граф Залуський,— був на празнику й голодний?..