Син землі

Страница 7 из 55

Осип Турянский

Граф'янка кликнула:

— Прошу, прошу його піднести...

Весь народ у канцелярії, жандарми (а найбільше сама граф'янка) були цікаві, як-то Куценко піднесе управителя, тим більше, що той панок не був худий, бо його сало людською кривдою обросло, а його пузо було доволі кругле. Куценко зловив його правою рукою за убрання посередині хребта й поніс його догори та крутнув кулаком кілька разів направо та наліво. Народ ревів із радощів, що Куценко виставив його найтяжчого ворога на таке посміховище.

Панько Гавриш не міг здержатися від ось якої замітки:

— Він кивається, як жид при молитві...

Андрух Дідух закликав:

— А то нехрист! Замість рук він до неба ноги підіймає...

Коли Куценко його пустив, управитель упав, мов кіт на землю. Великий сором не дозволяв йому лишитися у канцелярії. При відході він на порозі крикнув:

— Моя помста страшна буде!..

Жандарми, а по скінченій виплаті всі люди вийшли, і в канцелярії лишилася граф'янка Олена з Куценком. Сонце вже зайшло, але з-поза гілля ясенів на краю подвір'я заглядала до вікон блискуча, золотиста рожева заграва.

Куценко подякував граф'янці за її людяність і доброту супроти селян і нього самого й хотів вийти якнайскоріше. Він почував, що його туга й радощі бачити ту чудову жіночу істоту топляться в почуванні остраху, якого зазнає він близько неї, а ще в чотири очі, так, як тепер. Адже він бачить між нею й собою непроходиму віддаль, яку йому слід зберігати. Куценко не бачив безодні між собою й нею в тому, що він селянський син, а вона граф'янка: дотеперішня його наука виказала йому всю нестійкість і марноту отаких суспільних пересудів. Невирівняльну різницю між нею й собою бачив він у тому, що ця дівчина — це живий символ краси, доброти і щастя, а він — це втілений біль, ніч,— це ледащо, викинуте поза межі людського життя. Тому він був переконаний, що мусить утікати від неї, як дим утікає від огню.

Граф'янка вийшла з ним разом із канцелярії й веліла йому йти не подвір'ям, тільки через парк, де має його дещо спитати. Коли вже йшли серед високих акацій, платанів і лип, доріжкою, посипаною жовтим піском і обрамованою дбайливо камінчиками, граф'янка перебила коротку мовчанку словами:

— Ви зацікавили мене з кількох причин: піснею про дівчину, що перемінилася у гомін, високою інтелігенцією і своєю страшенною силою. Де ви набралися такої сили?..

— Це з життя — на лоні природи...

— Це мене також цікавить, чому ви живете у лісі — правда?..

— Так.

— Далі цікаво мені, що ви нікого не боїтеся, а переді мною відчуваєте, як я бачу, якесь дивне збентеження?..

Та заки Куценко був у силі обізватися, граф'янка сказала:

— На ті всі питання відповісте мені завтра. Особливо ще раз хочу почути по-латині й по-українськи пісню про дівчину-гомін. Для того завтра, пополудні ждіть мене в лісі на тому самому місці, де ви вперше побачили мавку, а мавка лісовика... Будете мене ждати?..

Те питання мавки так його розхвилювало, що він став, мов непритомний. Здавалося йому, що всі зорі нагло впали з неба в його душу й розсвітилися у ній безкраїм світлом. Він ледве поборов коротке оніміння після її питання й відповів потихо:

— Так.

Дівчина подала йому руку й мерщій стрибнула у свою палату, а Куценко приголомшений та очарований вертався у свою домівку в лісі.

IX

Іван сидів при маленькім віконці своєї хатини у лісі й виглядав на світ, який став казковою палатою, збудованою з тіней ночі. Могутні дерева напроти нього втратили свою чітку тілесну стать і стали таємничими, розвійними стовпами, утканими з темряви. Гілля й листя всіх дерев перемінилися у темні павутинні стіни, якими ніч в'язала казкові колюмни одні з другими, здіймаючи їх щораз то вище... щораз вище, аж під небо...

А коли все в'язання було готове, ніч його накрила крівлею безкрайої блакиті неба й засвітила мільйони зір-свічок.

І ось Куценко дивився на величну святиню ночі в лісі й перший раз у своєму житті він одчуває всю красу життя.

І не пливе оця краса від величі задуманого лісу, хоч і як він гарний нині.

І не від зір, що мільйонами очей із-поміж кучерів сосон світляно і ласкаво зиркають на нього.

Від правої його руки йде ця краса життя йому у серце, в душу, в мозок і в усе його єство.

Він досі чує ще оцю дрібну, ніжну, лелійну ручку у своїй долоні.

Якесь розкішне, тихе, чарівне тепло, ще ним ніколи не відчуване, ллється казковими хвилями з тієї ручки в його душу, сковану морозами життя.

Тепло, якого у житті не дав йому ніхто: ні батько, ані брат, ні друг, ні навіть мати.

Він дивиться, як тепла ручка зв'язує наново порвані нитки його роздертого існування.

Очарований, захоплений він сам стає теплом, яке огріти хоче світ.

* * *

Він дивиться, як поміж кучерями верховіття звільна, тихо, обережно виринає хтось.

Єдиний гість, який уже не раз цікаво приглядався одинокій тут людині в мовчазному лісі.

Місяць.

Своє срібно-сонне світло супокійно сіє на заснувші сосни.

Будить у душі прогомонілу, бур'яном життя закриту згадку із далекої-далекої минувшини.

З-під моху забуття десь виринає мрійливо-світяно: на материних руках дитя здіймається на плечі матері...

І ручки витягає ген... високо...

Хоче ними зняти з неба місяць...

Куценко споглядає на свойого гостя, як він, мов утомлений дорогою, сів одпочивати межи сплетами сосон і задумливо й лагідно засновує світляною меріжкою його хатину й душу.

І нараз Іван, немов дитина, хоче заспівати пісню радості.

Обняти він бажає навіть і найтяжчих ворогів...

Пригорнути хоче до своїх грудей весь світ і обділити його щастям, що ним нині переповнена його душа.

Немов якусь надземну музику — він чує оксамитний голос.

"Будете ждати мене?.."

* * *

Був би так сидів і мріяв цілу ніч.

Одначе пригадав собі, що мусить завтра рано встати.

Як засипляв, нараз йому здавалося, що грім його ударив у мозок. Одночасно ним підкинуло на ліжку догори, і він, збентежений, стривожений, ухопив себе за голову руками й так сидів хвилину. Чоло було гаряче, але не боліла голова. Він засвітив свічку, глянув на мертвецьку блідість і убогість у своїй хатині та закликав з болем до себе:

— І як же ж ти, нуждарю і виродку, приймеш її у себе?.. Ти хочеш світлу показати кромішню тьму, пустити сонце у нору?