Коли Іван Куценко виходив з хати, то лиш по харчі або щоби проходом розвіяти думки, що інколи воронням крякали над ним.
Поза тим він усе сидів у своїй хатині, читав книжки та думав над собою й над життям. Чимраз більше він затрачував почуття дійсності. Осередком його теперішнього життя було одне його бажання й одна туга, яка стала для нього сяйвом над безоднею: він терпеливо вижидав її — своєї долі...
IV
Перед канцелярією управителя дібр графині Воронської стоїть сільська біднота й терпеливо вижидає управителя, котрий заповів, що сьогодні, в неділю пополудні, виплатить зарібок за працю на панськім лані. Чекають уже дві години, але управитель не приходить. Люди вже не мають сили ждати стоячи, й найслабші сідають, де можуть: на порогах, на кількох лавках на панському подвір'ї, то спираються на мур, то на пліт, а є й такі, що на землю сідають. Тільки найдужчі робітники стоять і одні одних питають, чи пан управитель знов не здурить їх, як уже здурив їх кілька разів.
Аж ось нараз пішов шум поміж біднотою. Всі позривалися на ноги й вийшли з отупіння, що налягло на них камінням неволі давніх поколінь. Між ними несподівано явився Іван Куценко.
Хоч велика частина тих людей думала, що Куценко трошки не при собі, та проте любили його тому, що він такий бідний, як вони, друге, через те, що він їм не раз добро зробив. Та найважніша причина, чому вони почули якусь бадьорість із його приходом, була ось яка: вони у глибині своїх убогих душ несвідомо відчували, що їхньому теперішньому положенню не зарадить ні великий розум, ані мудрість, тільки чиясь відвага, сила й одчайдушність. І несвідомо вони тепер подумали, що лиш Куценко має ті прикмети, якими можна із панами у палаті говорити, крикнути та доказати, що та вся біднота — це не тільки робочі й голодні воли, але й люди, що теж мусять жити...
— Чого ви тут? — питав Куценко.
— Пан управитель уже п'ять разів нас одурив. Не хоче заплатити нам за нашу працю.
— Чи він знає, що ви тут чекаєте?
— Абож ні? Певне, що знає.
Куценко звернувся до одного здорового зарібника:
— Чому ви не пішли по нього?
— Я боюся...
— Чого?..
— Він мене ще трісне в писок...
— А у вас нема двох кулаків?.. А він не має писка?..
— Іване, де моїм кулакам до шляхетських носів!..
— Не ваші кулаки слабі... Ваша душа капустяна і дреглиста. Почекайте ще всі люди тут. Я йду сам до управителя. Я його сюди вам приведу...
Очі більшості блиснули надією. Однак розважніші робітники радили Іванові бути обережним, бо біда не спить...
Надійшов польовий, котрий оголосив:
— Люди, сьогодні виплати не буде. У пані графині нині іменини. Пан управитель теж у палаті, йдіть усі додому...
Жінки заплакали, а одна піднесла руки до палати і закляла:
— А щоб вас, пани, паничики та паненята, на ті ваші кляті іменини та кольки скололи! Бодай би з вас душу вигнало!..
Коли Куценко ще раз людям пригадав, щоби пождали, Семен визвірився:
— Як ти смієш людей бунтувати?..
Куценко вхопив Семена одною рукою й підніс його догори:
— Ти, панський слинолизе!.. ти, шляхетська плювачко!.. — Поставив його на землю.
— Геть відсіля!
Семен уступився.
З палати, що стояла у віддалі тридцяти кроків під буйною стіною паркових дерев, бухнув голосний, підохочений сміх панів.
Куценко глянув на палату.
— Люди, я там побалакаю із шляхтою за вас.— Урвав і певним та рішучим кроком пішов у палату.
V
На поверсі, перед дверима, що вели до салонів, затримали Куценка два вистроєні та прилизані лакеї.
— Хто такий? — спитав перший.
— Я шляхтич... — бовкнув Куценко.
— Де ваш герб?.. — засміявся другий.
— Забув дома...
Перший лакей ухопив Куценка за груди, другий за руки й обидва крикнули:
— До кухні, жебраку!
Куценко кинув їх обох на сходи, й вони один на другому котилися по ступінях на діл.
Одчинив двері і скоро перейшов два розкішно виряджені покої, в котрих не було ні одної людини.
На хвилину станув перед одчиненими дверми і глянув у велику третю кімнату з багровими стінами, пальмами, гобеленами й малюнками.
Довкола довгого стола, заставленого запашними цвітами, вишуканими стравами й перлистими винами, сиділо одинадцять осіб, між ними шість жінок. Найстарша, вісімдесятилітня графиня Воронська, з білим, наче сніг, волоссям і в чорній оксамитній сукні, дрімала на почесному місці біля стола, якраз напроти дверей, за которими стояв Куценко. Всі інші особи, пані й панове, графині, графянки, графи, барони і звичайні шляхтичі, до котрих належав управитель Пенкальський, так були зайняті розмовою, питтям та сміхом, що не бачили поза своїм товариством нікого. Синій дим цигар, одурливі пахощі парфум і вин, переливи сміху й життєвої радості, усі ті люди, для котрих людина починалася щойно від барона — новість і незвичність тієї картини для Куценка — все те на хвилинку оп'янило, приголомшило його. Та зараз же він стрепенувся та пішов усередину. Його обличчя, одуховлене думками і шляхетною метою та засноване рум'янцем напруження й збентеження, било блеском сили й чоловічої краси. Однак надмірно скромне вбрання у домівці графської виставності та елеганції занадто воювало з поняттям аристократичної моди. Тому жінки, побачивши Куценка, прийняли його тривожним криком:
— Єзус Марія!..
Хвилинку всі, за винятком графині Воронської, яка далі дрімала, мовчки очима свердлували Куценка, що позирав на них супокійно, самопевно й гордо.
Аж ось із-за стола зірвався управитель Пенкальський, збанкротований свояк Воронських, іще молодий мужчина з осмаленим і від вина та гніву розпаленим обличчям і, підійшовши хитким кроком до Куценка, захрипів:
— Яким правом, хлопе, смієш?..
Куценко перебив його:
— Приходжу сюди людським і своїм правом... А ти, юшколизе, не важся мені хлопати...
Графиня Воронська, збуджена криком управителя, побачила Куценка й запитала:
— Хто це?..
Куценко до неї:
— Пані графине, народ, який працює, гине з голоду, бо ваш управитель залінивий виплатити йому його зарібок.
Та заки старенька графиня змогла розібратися у словах Куценка, її сусідка графиня Козицька обізвалась ось як:
— О, боже, які тепер часи настали! Навіть не можна спокійно склянки вина випити, бо десь тепер те хлопство всюди пхається!..