Прошу, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..
Оперся на сосну, щоб не впасти, коли слухає і чує, як гримить стомолотами його серце...
— Тепер... тепер вона відгукнеться...
Сота частина хвилинки — як вічність...
А з вічності ледве чутний шум іде від верховіття лісу...
Він до столика біжить.
Книжки лежать і спокійно ждуть... Скочив блискавкою в хатку.
Її капелюх у хатці... У дверях хатки кличе, болем битий:
— Мавко, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..
Надаремне.
— Не чую вже ні голосу, ні гомону її...
Іван біжить у напрямку зеленого віконця гущі, звідки мавка вперше показалася йому, перед ним; стає та блудними очима дивиться і дивиться...
Тре чоло руками, а з його грудей, немов стогін умираючого, продирається одчайний шепіт:
— Її лице... і усміх... і розмова... поцілунок — це тільки сон моєї божевільної уяви...
Все те був порожній... марний... пустий гомін...
Облапує руками зламані гілки в віконці.
— Це дійсність... Це ж вона зробила...
А може, не вона?..
Миттю скочив у свою хатинку.
З розкішшю і з жахом дивиться на капелюх.
— Відкіля він тут узявся?..
Це привид... Бере його до рук. Притулює уста до нього.
— Це дійсність...
Як же погодити цю дійсність і цей сон?..
Од такого сну і від такої дійсності людина мусить збожеволіти.
— Ах, небо, земле, доле,— я божевільний!
Щоб втікти від себе і зловити і спасти останню думку, Іван кидається крізь віконце у гущавину, розхиляє, розриває, перескакує зелену повінь кругом себе, як бурун малі хвилі моря, і вискакує на битий шлях у лісі.
Не видно нікого. Біжить, біжить, як вітер. Он там дорога скручується. Цей скрут — його надія або смерть. Стає на скруті.
В самітнім лісі там — далеко перед ним на шляху... хто це?
Ах, радості! Вона! Він біжить, як буря. Легкий гомін його кроків ліс передає комусь. Хтось оглядається, стає. Він уже лиш десять кроків перед нею. П'яний радощами Іван кличе:
— Мавко, моя доле, чом?..
— Стійте! — каже мавка,— не зближуйтеся до мене...
Іванові коліна затремтіли.
— Сон... гомін...
Чує голос:
— Вертайтеся назад! Не стійте тут!
Він слухає — онімілий, зледенілий...
— Чому ж так дивитесь? Вертайтеся назад!
Він хоче обізватися, її спитати, їй до колін припасти, розказати їй свій біль, свою тяженну муку.
Однак його уста таємна сила мов замурувала. Він обертається і йде назад.
Несе страшну, безкраю пустку в грудях. А з тієї пустки щось виповзує понуро та виблимує ледяно, ніби гострий, сталевий, закривлений кінець коси несамовитого косаря... Якась ледяна голка вверчується в душу Івана й будить думку:
"Оце дійсність..."
Щось силує його пристанути. Він обертається. Вона стоїть. Ах, чому вона стоїть?..
Він ховається в кущах і здалеку на мавку дивиться і дивиться...
Біля нього старезна сосна.
З неї сторчить кінчастий, гострий сук.
У тисячній частці хвильки оглянув сук і в тисячній частинці хвильки виніс непохитне рішення: — Коли вона рушиться з місця... лиш маленький зробить крок у напрямку до свого дому,— він зірветься, від сосни відступить, розженеться й з усієї сили в голову собі вгатить цей твердий, кінчастий, гострий сук... кінець...
* * *
— Чому вона не йде?.. В один, у другий бік? Туди, де смерть або життя — для мене?.. Для мене?.. Життя?.. Ха-ха-ха!..
Здовж пня сосни нараз Іван обсунувся додолу.
Вся кров ударила йому на груди. Він дивиться... і очі тре... не вірить...
— О, ясні сили!.. Що це?.. Вона назад іде у ліс!.. Назад іде у ліс! Вона до мене йде!.. До мене йде!..
Він хоче вибігти з гущавини назустріч мавці. Одначе друга думка верх бере. Він боїться показатись їй. Боїться голосу, що говорив так різко.
Як вона його тут нагляне, може, стане і до нього вже не прийде?..
Хай триває якнайдовше та світляна і солодка, веселкова злуда й віра, що вона до нього йде... вертається до нього...
Як тихенько тіні ночі стеляться на трави, зелень, на верхів'я лісу, так Іван без гомону і шелесту біжить гущавиною.
Прибігає до стола при хаті.
Сідає при столі і застигає, дивлячись у зачинене віконце листя.
Тільки його очі, у котрих тепер уся його душа живе, блистять і мерехтять промінням і вогнем.
А човенце, що серцем зветься, кидається дико в грудях серед бурі пристрасного ожидання і надії.
Хоч Іван, тримаючи в обіймах мавку, почував себе єством богам рівним, то проте в найближчій хвилині здавалося йому, що ця казкова, вимріяна височінь, на котрій він опинився, нагло завалиться і він разом із мавкою-граф'янкою впаде в якесь безвихідне провалля.
Іван не міг одігнатися від думки, що занадто широка життєва яруга поміж нею й ним. Занадто слабкий, неприродний, павутинно-тонкий міст, котрий звела химерна доля понад цю яругу. Отже, що почати? Чи усе забути та віддатися спокійно і бездумно радощам кохання з мавкою?
Чи байдуже ждати, аж цей височенний міст одного дня неждано розвалиться й западеться?
Іванові було байдуже донедавна, що в найближчій хвилі станеться з ним.
Та тепер його душа, осяяна любов'ю мавки, до непізнання змінилася. В ній зродилося палюче, пристрасне бажання для мавки жити, а як ні, за мавку вмерти. Але і в одному, і в другому випадку уважав себе Іван негідним мавки.
Адже її любов до нього — це для нього разом: небо й сонце, мрія і весна, це рай, котрого й найбуйніші книги змалювать не в силі. Це безконечне щастя, про котре святе письмо говорить, що його не бачило ще досі око, ні не чуло вухо.
Що ж він, Іван, дасть у заміну мавці за її любов до нього?..
Хвилинами здавалося Іванові, що буде добре, як її любов до нього стане лиш недовгою химерою аристократки.
Або буде добре, як він хоч би й завтра утече в світ за очі, щоби не дожити того дня, коли вона до нього скаже:
— Ти мені вже набрид...
Така його утеча в світ, йому дала б оце одне добро, що він від неї не почув би тих страшних, убивчих слів...
А найважніше: світ не видавався би йому такий страшенно чорний, бо він скитався би по нім із полум'ям мавки — мрії у своїй душі...
Одначе зараз же Іван лякався отаких думок.
"Від неї утікати? Ні! Ніколи! А як вона сама мене відкине?.. Що ж тоді?"
На другий день після першого цілунку мавка запитала Івана в лісі:
— Чого так посумнів?..