Микола устромив гроші, що впали на землю, батькові назад за пазуху:
— Тату! Що вам?
— Нащо ж ти це виламав?..
— На паличку.
— То ти не думав?
— Борони боже! Навіть хоч би й захотів — не міг так думати, бо, наприклад, я так собі шпикулював: половина Іванові, половина нам... Добре... Аж тут нараз як би живу побачив: десь на очі лізе та добра душа, та ясна панна, і всі лихі думки — мов у воду впали...
Оба ішли тепер мовчки й мали одну думку: як приступити, як заговорити до Івана?
Не видно сонця, як його заступлять хмари, а проте воно світить і гріє, життя творить і життя спасає.
Не видно мавки, бо вона захована за хмари дерев, за мурами палати, відмежована суспільною безоднею, що викопана між людьми.
А проте її краса, і доброта, й любов діє навіть на віддаль: створює з вовків ягнят, з чортів людей і гріх розтоплює, як віск на огні.
* * *
Батько й син прикучнули в гущі малинових кущів. Батько клячить напереді, Микола за його плечима. Обидва дивляться на Йвана.
Іван сидить при столику поміж деревами. На столику повно книжок. Він щось пише. Час від часу заглядає в книжку...
Батько сіпає Миколу.
— Сину, з нього будуть люди...
Микола сіпнув батька.
— Тату, обізвіться вже до нього...
— Я стидаюся...
— Я теж...
— Як же обізватися?..
— Закличте: "Сину Йване..."
— Ні, може, буде краще: "Слава Ісусу Христу!.."
— Добре, тату... Ну!..
— Я боюся...
— Почекаймо трошки...
Іван перестав писати і глянув перед себе у гущавину.
— Бачить нас!..
Обидва прилягли до землі. Іван почав далі писати. Обидва підвелися знов. Батько крикнув з кущів придавленим тремтячим голосом:
— Слава Ісусу Христу...
Іван зірвався.
— Хто там?..
— Я... твій батько... І твій брат Микола...
Іван хвилину дивувався, потім відповів:
— Не маю ні батька, ні брата...
Батько й Микола піднялися так, щоб їх було видно. Батько нагло, голосно закликав, голосом, уриваним від хвилювання:
— Мій сину Іване, я тобі кривду зробив... Так само Микола... Ми приходимо до тебе... Прости нам.
— Ви плачете? Прошу сюди, до мене.
Батько пустився йти до Івана, а Іван до батька. Микола не мав сміливості і зістав сам у кущах.
Іван посадив батька на лавку біля свого столика й дивився на нього так, як це було колись... за гімназійних часів.
— За ті два роки, як я вас не бачив, тату, ви посивіли, як голуб...
— Іване,— обізвався Микола з кущів,— це моя вина, що ти змарнував стільки літ... Я тебе кривдив... і тата намовляв до злого... Я хочу все направити... Прости мені, як можеш...
— Я все тобі прощаю. Ходи сюди — до нас.
Брати поцілувалися.
Тепер усі три сиділи поруч себе й розмовляли тепло, щиро.
— Я бачу, сину, що ти далі вчишся... Який би я, твій батько, був щасливий, якби ти, мій сину, мав охоту покінчити свої школи... Ще не запізно, ні. Бо як це казала... гм... як якийсь казав: "Людина вчиться до самої смерті..."
— Тату, я докінчу свою науку. Будьте певні.
Батько встав.
— Сину, це правда?..
— Правда, тату.
— Сину, як хочеш, аби я був певний, що ти продовжатимеш науку, то мусиш те прийняти, що тобі я зараз дам...
— Що це?..
— Це... значить, те, що тобі я зараз дам...
Це не зла річ. Дуже здасться до науки. Отже, приймеш?..
— Прийму.
Батько поклав на столик тисячу корон.
— Візьми ті гроші, сину.
— Ні, тату, я не хочу ваших грошей...
— Це, сину, не мої, а твої гроші...
— Що це значить?..
— Як я тобі даю гроші, то вони вже не мої, а твої... Мусиш їх прийняти, бо ти обіцяв, другий раз, для того, щоб я вірив, що ти далі вчишся, а по-третє, щоб ти мав книжки й на станцію у Львові...
З великим трудом батько і брат спонукали Івана взяти гроші. Через хвилину всі три мандрували додому.
XXI
Після короткого побуту й гостини в рідній хаті Іван сказав, що мусить вертатися до лісу, де буде весь день вчитися, а додому приходитиме на ніч.
Він мусить використати кожну хвилину, щоб надігнати страчені літа.
Тепер навіть Маруся, що сьогодні не хотіла пустити брата в ліс, зрозуміла його поспіх. Однак ніхто з рідні не догадався, що причиною короткого побуту Івана в хаті не був так дуже втрачений час науки, як головно страх Івана не спізнити стрічі з мавкою. Про це Іван нічого не сказав рідні, так само, як вона не згадала йому, що сьогодні панна з двора була тут.
Уже сонце було з полудня, як він вийшов з хати. Не йшов, а біг до лісу, хоча знав, що ще час.
Зупинився на хвилинку і вдихнув грудьми розкішні пахощі, що їх видихували сосни, пражені гарячим сонцем.
— Ще недавно уважав я щастям роздобути дрібочку поживи й не трястися з холоду вночі.
А тепер?.. Маєш, Іване, батька, брата, маєш назад утрачену віру в життя, маєш навіть мамону в кишені, ну?
Біля своєї хатки в лісі Іван сидить при столику й читає Гомерову "Одіссею".
Радіє, як багато розуміє з грецького оригіналу. Незнані звороти та форми у граматиці находить і у словнику та їх виписує. Набирає переконання, що сам собі дасть раду з усією наукою. Нова радість, новий промінь щастя, що ним переповнена його душа. Читає пісню про богиню Іно, вона потопаючому Одисеєві дає хустину та велить йому перев'язати нею груди. Коли він це зробить, то розбурхані хвилі моря викинуть його здоровим на беріг.
Іван читає про Іно, а думає про мавку.
В тій самій пісні богиня-мавка Каліпсо обіцяє Одисеєві вічну молодість, красу й безсмертність, коли він лишиться у неї та їй чоловіком буде.
Іван читає про Каліпсо, а думає про мавку:
— Вона мені дала красу душі, мету життя.
Вона дала мені все те, чого Каліпсо не була у силі дати Одисеєві,— щастя.
Я чую: моя любов і щастя, збудоване любов'ю — будуть вічні, безсмертні.
І ті безмежні скарби дала мені мавка несвідомо й цілком безкорисно. О, богине Каліпсо, ти — марна тінь у порівнянні з моєю мавкою.
Мавка станула в гущавині не у своїм віконці зелені, а трошки далі, позаду і крізь мереживо гілок і листя, пещеного і цілованого сяйвом сонця, дивиться хвилину на Івана.
Вона хоче вичитати з його обличчя, що його душа на самоті говорить?..
Чи він тужить за нею?.. Вона до вчора ще не знала туги. Ах, яка це дивна сила! Найсолодша і — гірка. Всемогутня і — безсильна. І небо, і земля в ній об'єдналися.
Земля, бо туга молоденьку голову додолу хилить.