А іншого разу, теж під час прогулянки, Олександр Петрович звернув увагу на молоду парочку, що поверталася від річки. Хлопець поклав їй руку на плече. Так і йдуть.
— Любов між ними є чи нема? — раптом запитав Довженко і відразу ж сам почав розповідати:
— Жив у нашій Сосниці парубок. Ото поїде з батьком на ярмарок і жде, поки тато добре вип'є й засне на возі, а хлопець тоді тридцять п'ять верст біжить до дівчини, щоб обняти СВОЮ милу... І назад теж біжить, щоб, не дай боже, не прокинувся батько та не гримав... Ото любов!..
Були в Олександра Петровича хвилини задушевних мрій, але найчастіше ці мрії, як птахи, знову й знову летіли до рідної красуні Десни.
— Дурна в мене професія. Я не можу використати для себе літа, бо літні місяці — це найбільш напружена робота над
фільмами. А хотілося б влаштуватися на Десні. Та не просто дачу зняти, а спорудити її на човні, таку собі невеличку — на дві кімнатки, з маленькою палубою. Заїхати б уверх, а тоді спускатися за течією. Де схотів — зупинився на день, на два, половив рибу, з людьми зустрівся. Це недорого б обійшлося, а скільки було б вражень, скільки цікавих зустрічей! Здорово, правда?
Але цій завітній мрії не судилося здійснитись.
Не Десна з її чарівною красою, а не менше чарівний і могутній Дніпро та Каховська ГЕС привернули увагу талановитого художника, і сценарій "Поема про море", відзначений Ленінською премією, був останньою лебединою піснею великого майстра, що свій яскравий талант, пристрасть і тепло своєї крилатої душі віддав народові, який любив він ніжною синівською любов'ю все життя. Все життя!
Липень, 1964