Усе повільніше ступає хлопець. Нарешті зовсім спиняється... Ще добре видно Кирилівку... Хати біліють навпроти місяця... Садки — неначе хмари, в яких, мов зорі, блимають каганці... Леваду залив туман... А їхню хату видно мов на долоні! Вербу і клуню... Й садок, в якому могила матері...
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя! —
далеко тужить хтось з парубків, і пісня та, мов хвиля, б'є у груди. Ні, ні! Не може він піти отак одразу з села! Не попрощавшись навіть з Оксаною... Чомусь завжди, коли він чує журливу пісню про зіроньку, перед очима стає вона, Оксана...
Ой зіронька зійшла, усе поле й освітила...
Вже спить, напевно. А рано-вранці, до сходу сонця, худобу вижене в череду...
І не помітив, як повернув назад, в село...
У коридорі знову міняли варту. Брязкала сердито зброя. Чулися слова команди.
Слухав ту "царську службу", й стискалось болем серце. Скільки їх, цих нещасних, які марнують своє життя в казармах, одірвані од рідних сіл, від люду, що їх родив і виростив! Живі ляльки, воли, призначені на забиття... Який в них може бути патріотизм, коли від них одрубано усе коріння, забрано не тільки тіло, волю, а й душу — цвіт людини, її духовну сутність! Захисники вітчизни, якої їх позбавили!.. Це найстрашніше, мабуть, — забути все, чим жив колись, чому радів, печалився... Самодержавна влада міцна лише немислієм, нікчемством духу підданих...
Стояла знову тиша. Поблискувало на гратах світло від ліхтаря...
...Питати, де живе диякон-маляр, не довелося. Ще на мосту Тарас почув могутній регіт й пішов на нього лугом. Ноги пірнули в трави, немов у теплу повінь. Упав, знеможений, і чув, як втома тікає з тіла в землю. Весь день ішов гарячим степом. Черствим окрайцем поснідав у чиємусь садку під Моринцями, а зараз — сонце на заході. Уже й не видно сонця, а тільки вікна горять багровим полум'ям, та ще хрести поблискують на двох церквах...
Знайомий регіт підняв з землі. Тарас узяв торбину й побрів до саду. Аж легше дихать стало, немов позичив сили в землі, у трав, у квітів...
Диякон сидів удвох з панком якимось в саду, в альтанці. Був у підряснику, що, мов палітра, рябів од фарб.
— Так не хочете богородиці?! — нагнувся маляр до гостя.
— Мг... мг… — зам'явся панок. — Я не проти діви пречистої...
— Гаразд! — поставив диякон на стіл кулак, — Зроблю Георгія Побідоносця! На коні і списом коле лютого змія! Тільки цей вояка з вас потягне, мосьпане, аж за шість богородиць.
Панок скривився, підкрутив тоненькі вуса, що стирчали в нього, мов шпичаки, і закахикав у кулачок.
Схиливши голову й лукаво світячи з-під острішків навислих брів очима, диякон стежив за гостем й не поспішав підсікати. Він знав, що раз вже рибка клюнула, не зірватися їй з гачка.
— А дешевше?.. — благальне глянув панок.
І диякон раптом підсік:
— Козак Мамай! Лише за три богородиці.
— З конем? — підскочив панок.
— І навіть з дубом та кобзою.
Панок і маляр вдарили по руках й хильнули дружно по чарці.
— Беріть, беріть, мосьпане, закушуйте, — припрошував господар весело, підсовуючи панкові шматки товстого сала й зелену буйну цибулю.
В Тараса слини набралося повен рот. Одвернувся і сів на стежці між яблунями. Внизу горіла багрянцем річка, й здіймавсь над лугом сизий димок. Ревла худоба, чуючи близьку домівку. Кричав, мов хльоскав пугою, перепел. Сварились десь в містечку жінки.
--— Коли ж приходити, пане дияконе? — спитав панок.
Тарас оглянувся й побачив зовсім близько замовника. Це був низький, пузатий чоловік, високо стрижений під макітерку. На пухлій, сонцем спаленій пиці сидів, немов приклеєний, ніс, до сміху схожий на картоплину. Очей в панка, вважай, не було: щось там немов теплилось у щілинах межи бровами й щоками. А вуса, вуса! Тарас не втримався і пирснув.
— Сьогодні... в нас? — протяг, скривившись, диякон.
— Здається, зранку був понеділок...
— Тоді приходьте в середу ввечері! Як для вас — постараюся.
Панок пішов до хвіртки, перевалюючись, як жирна качка, з боку на бік. Хазяїн дибав слідом. Він був смішний, і вайлуватий, наче ведмідь, коли старався йти у ногу з панком. Нарешті плюнув й, відставши трохи, ступив хоч раз, та гаразд.
— На добраніч! — вклонивсь по той бік тину панок.
— Ідіть здорові! — сказав, як в бочку бухнув, диякон і, потираючи від задоволення свої ручиська, пішов назад до альтанки.
Тарас заступив йому дорогу. Той зупинився, примружив очі й спитав зчудовано:
— Ти де тут взявся, парубче?
— Прийшов з Кирилівки.
— Так ти, виходить, консул Богорського?! — зрадів диякон. — А я ламаю дурно голову. Десь бачив ніби, а де... Ну як там наш Петро Федорович? Воює з зеленим змієм? Чи, може, здумав стати святим?
— Та де там, — махнув Тарас рукою. — І денно, й нічно!
— Ха-ха-ха! — зареготав диякон й поклав ручисько Тарасові на плече. — І денно, й нічно, кажеш? Ха-ха-ха!.. А ти? Тебе по що Богорський прислав?
— Я сам... Прийшов проситися в учні...
— Гм... — не скоро гмикнув диякон й прийняв швиденько руку з плеча. — Так, кажеш, в учні?.. До мене, кажеш, у підмайстри?
— Старатись буду й слухатись, — додав Тарас благально.
— Гм... Гм... — зашкрібся диякон в кучмі волосся. — А скільки років тобі?
— Дванадцять, отче, тринадцятий! — відчув Тарас у тому запитанні щось схоже на згоду.
— Ну... добре, добре, — нарешті зважився диякон, озирнувшись на вулицю. У ворота входили вівці. За ними кілька корів, телят і навіть четверо підсвинків, худих й вертлявих, як гончі пси.
— Ось на, — подав він двоє відер Тарасові, — й біжи по воду до Тікичу. Худобу тра напоїти.
— Гись, гись, прокляті! — кричала з хати диякониха. — Старий! А де ти в чорта? Он вівці вже в квітнику!
Не біг, летів Тарас садком і городом до річки. Де й ділась втома. Не жарти — учень маляра, який учився в Києві!..
Коли піднявся втрете з важкими відрами, диякон взяв його за плечі й повів у клуню.
— Отут і спатимеш, — вказав на сіру стару ряднинку, яка лежала якраз на смузі світла, що йшла з порога аж до стіни.
Тарас звалився в сіно, мов у безодню.
Коли розплющив очі, у клуні майстра вже не було. Пищали миші, бабраючись у сіні, а за стіною, десь зовсім поруч, зітхала важко худобина... Не знав, чи довго спав. Можливо, тільки склепив повіки, а може, й ранок скоро... Проснувсь від голоду. Обмацав торбу й лише тоді згадав, що навіть крихти з'їв у Почапинцях. Помітив вузеньку смужку світла в дверях, підвівсь на ноги й почовгав просто на неї.