В кінці греблі шумлять верби,
Що я насадила...
Дівчата й хлопці сиділи справді біля греблі під вербами, і Тарасові здалося, що самі вони складають пісню.
Нема того козаченька,
Що я полюбила
Підкрався ближче і причаївся за кущем бузини. Мелодію вловив одразу. Тихенько почав і сам підспівувати, й терпка жура поволі лягла йому на душу. Жаль козака і дівчини його покинутої... А ще йому здавалося, що то дівчата тужать найбільш за волею...
Плачте, очі, плачте, карі,—
Така ваша доля...
Коли скінчили пісню, сиділи довго тихо.
Витьохкував десь соловей.
— Мовчан вродився, — промовив згодом котрийсь із хлопців.
— Напевне, наш економ.
— Коли б то йому заціпило!
— Псякрев! — хтось крикнув економовим голосом, і хлопці дружно зареготали.
Сміялися недовго, правда. Згадали, мабуть, що з сонцем їм на панщину. Звелися мовчки із моріжка й пішли в село.
Коли дівчата й хлопці були уже по той бік ставу, Тарас тихенько вийшов зі схованки. Пішов до греблі, не поспішаючи, щоб не наткнутись часом на закохану пару, що могла притаїтися в тіні між вербами. Побачать і кепкуватимуть, що й він вже ходить парубкувати... Але було безлюдно й тихо. Не озивались навіть і солов'ї. Все спало, всюди владарювали туман і сон...
Наступного дня селом пройшла тривожна чутка: в печері, що за левадою, ночами світить нечиста сила. Набожна жінка Грицька П'яного розповіла, що ніби у воду канула їхня рябенька курка, яка любила ночувати на сливі, і що тут, звичайно, не без лихого. Богорський теж підтримав оте припущення, бо й справді курка зникла, хоча не з сливи, а в нього з хати. А може, й він повірив у нечисту силу, бо ні слова не сказав про курку Тарасові. В суботу ввечері жінки прийшли смиренним гуртом до Кошиців, вручили матушці копу яєць і попросили батюшку святим хрестом й кропилом вигнати лихе й недобре з того вертепу.
В неділю, зразу ж після обідні, отець Григорій, звелівши взяти велику чашу й свячену воду, відро якої стояло в церкві з водохрещ, рушив разом з дяком і півчими за село. Пішли жінки і навіть дехто з чоловіків. З усіх дворів злітались зграйками цікаві діти. Малеча бігла попереду, а старші діти ішли позаду трохи, на відстані, щоб не побачили і не прогнали їх матері.
Тарас встигав побути всюди і з усіма. Він ледве стримувався, аби не видати себе невольним сміхом. Одне бентежило — казанок. Побачать кості, то не біда. Чортяка теж не буде їсти курки з кістками! А от варити...
— Боїшся? — прошепотіла йому Оксана, помітивши, як враз нахмурив брови Тарас.
— Еге...
— І я боюся... — призналась дівчина. — Воно ж з рогами, мабуть, та ще й з хвостом...
Тарас таки не витримав і засміявся. Баби поспішно стали хреститися, отець Григорій озирнувся і похитав докірливо головою, а Богорський показав кулака.
Минули греблю і вийшли в поле понад левадою. Співали півчі. Бубнів щось батюшка, і Богорський підтягав йому. Жінки хрестилися і метали грізні погляди на дітей, які занадто близько підбігали до тернику і наражались на небезпеку. Коли дійшли, отець Григорій вмочив кропило в чашу з водою і став кропити, промовляючи якесь закляття чи то молитву. Юрба зітхнула й заворушилася. Тепер нечистій силі кінець!
— Амінь! — поважно промовив батюшка й додав, звертаючись до людей: — Оглянуть треба!
Лише вітрець шелестів у терні та крутив хоругви.
— Чи є охочі?! — спитав суворо батюшка. — Григорію! — гукнув господаря курки, яку схопила з сливи нечиста сила. — Полізь та глянь!
Григорій мовчки позадкував.
— Давайте скинемось, хто скільки може, — озвався він із натовпу, — й дамо сміливцю...
Тієї ж миті пустив хтось з рук у руки бриля, і в нього стали кидати мідну дрібноту.
Тараса так і підмивало забрать ті гроші собі. Паперу скільки купив би, та, може, й фарб привіз би хтось із Києва! Крім того, хліба... Але було незручно перехопити куш у відчайдуха, що вдарить страхом об землю й полізе в зуби нечистій силі...
— Так хто огляне?! — гукав тим часом отець Григорій, подзвонюючи мідяками.
Люди стояли мовчки, поопускавши голови. Один Богорський світив очима на бриль із грішми й от-от готовий був за ту "закуску й пляшку" полізти в лігво сатани...
І тут Тарас згадав, що він забув у печері свого бриля! Того бриля, якого сплів для нього торік дідусь і якого знало ледве не півсела.
— Я згоден! — вийшов наперед.
Юрба заворушилася і вп'ялася поглядами в сміливця. Оксана тихо зойкнула. "Не йди! Не йди!" — кричали її великі очі.
— Не йди, Тарасе! — гукнула одна з бабусь і, повернувшись до всього миру, сказала тихо й розпачливо: — Воно і так немов одірване від гіллі...
— Хай інший хтось! — підтримав бабу Шевченків сусід Жених.
— Нехай іде! — втрутився раптом Богорський, і Тарас, зустрівшись з дяковим поглядом, одразу все зрозумів. Загребти жар чужими руками!..
— Воно мале, — підтримав хтось із юрби. — До нього, може, і не коснеться.
Отець Григорій благословив. У повній тиші Тарас пішов до входу в печеру, зробивши вигляд, що дуже страшно.
З порога рвучко вернувсь назад. Йому здалося, що дяк помітив щось і підморгнув попові.
— Прив'яжіть до мене мотузок, — попросив Тарас у попа. — Бо так боюся...
У когось знайшовся. Тарас підперезався ним і віддав П'яному кінець.
— Як стану смикать — тягніть, — промовив тихо й пірнув у темний отвір печери.
Навпомацки знайшов бриля, склав кості в казанок. А потім все це сховав у ямці під "тапчаном", притрусив торішнім листом та сухою травою і швидко вийшов.
— Нема нічого...
Його зустріли веселим гомоном. Отець Григорій висипав і у пригорщ хлопцеві мідяки і запросив обідати. Але Богорський був тут як тут:
— Ходім додому, хлопче! Погубиш гроші...
Тарас шукав очима в юрбі, що вже потроху стала розходитись, Оксану. Дівча стояло неподалік і витирало сльози, всміхаючись.
Як добрий пастир малу заблудлу вівцю, привів Богорський Тараса в хату й... почав стригти, закривши двері своєю грізною постаттю. Довго дивився пильно на хлопця, немов ждучи від нього чогось такого, до чого той сьогодні сам повинен додуматись. Переступав з ноги на ногу. Нарешті, вловивши, мабуть, недобрий блиск в Тарасових лихих очах, почав, як кажуть, лукаво мудрствувати:
— Господь противиться гордим, смиренним же дає благодать...