Тарас не слухав більше дяка. Вражений, скоріше вийшов із хати.
Це ж, це ж умерла бабуся Оксанина!.. Сухенька, жвава бабця Марія, що так любила слухати, як хтось читає книжку. Псалтир, житія і навіть граматику вона сприймала, як боже слово, і вважала кожного, хто умів хоч трохи читати, напівбогом-напівлюдиною. А найдужче вона любила слухати вірші. Заплющивши очі й затамувавши подих, вона сиділа, мов кам'яна, й лише на висохлім її лиці світилось тихе блаженство...
І ось умерла бабуся, якій було за чим на світі жаліти...
Тарас не йшов до неї, а біг. Не міг змиритися, повірити, що вже її немає.
Зустріла його Оксана. Змарніла вся, заплакана.
— Вона просила, щоб ти псалтир прочитав... — сказала в сінях пошепки.
У хаті було багато людей: Йому дали дорогу, як дякові чи батюшці, зняли свитину й запалили більше свічок, щоб видно було читати. Тарас тремтів від хвилювання й холоду, який, здавалося, пронизав його наскрізь, доки йшов від школи до Коваленчихи. Щоб не впустити псалтиря на долівку, він поклав його біля труни й почав незграбно терти руку об руку. Коли трохи нагрівся та заспокоївся, набравсь хоробрості й зиркнув на бабу Марію. Вона лежала наче жива. Ось-ось, здавалося, розплющить очі, всміхнеться тихо йому і попросить почитати Сковороду. Крадькома Тарас оглянув тих, хто прийшов віддать останню шану бабі Марії і провести в останню путь. Схрестивши вузлуваті руки на животі, стояв Оксанин батько, дививсь на матір й не помічав великих сльозин, що, ніби краплі воску зі свічки, спадали просто йому на руки. Із-за його широкої спини визирала Оксана. Вона вже не плакала, тільки схлипувала та раз по раз витирала червоні очі. З обох сторін завмерли в тихій жалобі близькі й далекі родичі та сусіди.
Спохватившись, Тарас узяв із лави псалтир, повернувся до світла і розкрив на першій сторінці...
Скінчив читати уже при денному світлі. Важко човгаючи натомленими ногами, пройшов до полика, знайшов у купі одягу свою свитину, шапку й, одягнувшись, ступив до дверей. У голові шуміло, стискало скроні, язик у роті ледь повертався. Востаннє глянув на домовину й попрощався з бабунею.
Уже в холодних сінях наздогнала його Оксана. Тицьнула вузлик з грішми, дала під руку теплу паляницю і перев'язаний нитками згорток.
— Тут ремінь, пришви на чоботи... Тобі бабуся Марія оставили...
Лише надворі, коли дихнув в обличчя теплий вітрець, Тарас поволі відтанув. Морозу начебто й не було. Низько стелився дим з коминів і пах так смачно, що наморочилось у голові. Хтось пік гречані млинці... У когось цибуля смажилась... Життя і смерть... І завжди поруч! Згадався страшний той вечір, коли ходили вони з Богорським просити хліба в Тарасівку. Одне, поживши на світі, вмирає, тим часом інше народжується. Недарма ж кажуть, що половина світу плаче, а половина скаче... Ось пішла на той. світ добра людина, а йому і журно, й весело. Жаль бабусі, ще й дуже жаль. А весело тримати в руках добрячі пришви на чоботи! Подумать тільки, ще ж не мав він своїх чобіт. Ходив завжди в чиїхось недоносках...
Приталий сніг сідав пружисто, і кожен крок лишавсь на ньому, мов на папері. Цвірінчали весело горобці, стрибали зграйками на дорозі й раз по раз чистили пір'ячко. Тарас ковзнувсь по стежці, й пташки ураз знялися й перелетіли на кущ бузку, що вже стояв без снігу. Тарас хотів ковзнутись ще, та вчасно стримав себе, бо ледь не випустив хліб. Поправляючи під пахвою запашну паляницю, побачив пса, що йшов слідом за ним по дорозі. Худий, облізлий, з голодним блиском в очах, він спинився за кілька кроків від хліба й завиляв безсило хвостом. Тарас був певен, що пес не бачить його, а тільки хліб, який стирчить з-під пахви.
Поклавши пришви на стежку, відламав від буханця чималий шматок і кинув псові просто під ноги. Собака навіть не відсахнувся. Схопив зубами й лапами і їв, заплющивши очі.
Богорський стрів Тараса в порозі.
— Давай, — простяг він руку до хліба. Нахмурив брови, коли побачив, що хлібина надламана, але простив і вп'явсь зубами в хрустку скоринку.
Тарас віддав дякові хустину з грішми, а згорток з пришвами сховав за спину й ступив назад до дверей.
— Давай! — промовив владно Богорський і схопив Тараса за руку.
— Це пришви, пришви на чоботи! — запручався Тарас. — Мені дали, мені бабуся оставила!
Богорський мовчки розгорнув чистеньку білу шматину, оглянув ремінь і, піднісши вгору тремтячий довгий палець, прорік:
— Блаженни непорочни, в путь ходящії в законє господнєм! — Подумав трохи, почухав спину об дубовий одвірок і додав, ламаючи хліб: — Єсть путь, мнящійся биті прав, послєдняя же єго — ад...
Тарас заплакав мовчки. Скинув свиту, почав розпалювати піч. Ну що ти вдієш з цим патлатим п'яницею!
Тим часом Богорський вкинув останній кусень у рот, одягнув кожуха й, поклавши пришви за пазуху, взявся за шапку. Нараз спинивсь, задумався. На обличчі в нього промайнула тінь якоїсь внутрішньої боротьби, рука немов сама собою потяглась до кишені. Зітхнувши тяжко, дістав хустину з грішми, розв'язав і вийняв мідного п'ятака.
— Візьми на бублики... — простягнув монету Тарасові й потупив очі, засоромившись своєї щедрості й доброти.
Тарас удав, що прислухається, як сичать розталі дрова в печі. Подавися тим п'ятаком!
Богорський плюнув, кинув мідяк на припічок і вийшов з хати, не зачинивши дверей...
...Весна — що рідна мати для сироти. Приголубить ясним промінням, теплим вітром розчеше, заколише тихим дзвоном струмків і надію вселить у серце. А коли збіжать струмками сніги і навшпиньки стане озимина, потягнувшись пружно до неба, цілий світ тоді належить бідному сироті. Манить далеч, мерехтлива, закосичена сонцем, вабить левада, вкрита рястом та хрещатим барвінком, кличе поле, над яким видзвонює жайворон... І розбухає серце, як закута зимою брунька, розцвітає цвітом пишним, ім'я якому — любов. Любов до вітру, до маленьких перших листочків, до пухнастих вербових котиків, до гусей, які з веселим криком повертаються з вирію, до людей, що йдуть за плугом по борозні чи ронять тепле зерно в пахучу чорну ріллю...
Ціни їй не було б, весні, коли б не мала вона субот — воістину днів чорних для школярів.